Безпосереднє здійснення англійської зовнішньої політики у 70-х роки XIX ст. залежало від кількох осіб, яких відрізняло розуміння методів втілення завдань, що стояли перед Англією в цей час. Це було досить вузьке коло людей: Дізраелі, який з 1874 р. був прем'єр-міністром, голова Форин офісу - лорд Дербі (у 1874-1877 рр.), лорд Солсбері - з 1877 р. Дізраелі був одним з найактивніших прибічників теорії "Константинополь - ключ до Індії", завзятим туркофілом, що стояв на позиції рішучих дій, дій з позиції сили. На відміну від нього, лорд Дербі був найбільш пацифічно налаштованим головою Форин офісу за всю історію останнього. Він робив усе можливе, щоб Англія не була втягнута у війну. Лорд Солсбері, прибічник твердого зовнішньополітичного курсу, не мав особливих симпатій до Туреччини і не був таким пацифістом, як лорд Дербі [11.-С.552-597]. Крім того, була ще одна людина, яка дуже впливала на зовнішньополітичний курс Англії причому не тільки у цей час, але протягом усього часу свого перебування при владі. Це була Вікторія - королева Великої Британії, яка ніколи не любила Росію. Також, беручи до уваги потужний вплив опозиції на урядову політику, необхідно сказати, що у події, які висвітлюються, її очолював Гладстон, прихильник національного самовизначення балканських народів.

Отже, коли у 1875 р. внаслідок повстання Боснії, Герцеговини та Болгарії Східне питання вибухнуло, в англійському уряді не було єдиної думки щодо позиції Англії у його розв'язанні. Спочатку Англія взагалі не цікавилась ним, бо займалась своїми імперськими та внутрішніми справами. Але ініціативи так званих північних держав (Росії, Австро-Угорщини та Німеччини) з вирішення Східної кризи, що могли призвести до відновлення Священного союзу, змусили Англію діяти. Так, вона приєдналась до пропозиції Росії та Німеччини виступити з посередництвом між Туреччиною та повсталими проти неї слов'янськими народами через консулів шести великих держав у Боснії та по сусідству. До кінця року комісія консулів продемонструвала свою безкорисність. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Ю. Андраші проконсультувався з Росією та Німеччиною і оголосив ноту Туреччині з вимогами реформ. Англію попросили підтримати її. Сам Дізраелі дуже неохоче сприйняв вимоги, що містилися в ноті до Туреччини, але остання теж попросила Англію приєднатися, і уряд погодився [2.-С.258-259].

На початку 1876 р. напруга навколо Східного питання трохи спала. Але 5 травня 1876 року в Салоніках мусульманськими бунтівниками було вбито французького та німецького консулів [12.-С.37]. Нова ініціатива північних держав - так званий Берлінський меморандум, в якому вони виражали свій протест Туреччини і вимагали від неї проведення реформ, занепокоїла Англію, і вона 19 травня оголосила, що не схвалює цей документ [13.-С.238]. Є різні думки, чому Англія не підтримала Берлінський меморандум. Наприклад, дехто з дослідників вважає, що це сталося з тієї причини, що через помилку Форин офісу, Дізраелі отримав його не одразу. Але, в світлі тієї політики, яку Англія проводила щодо Туреччини, це виглядає непереконливо. Дізраелі просто вважав, що Туреччина не зможе виконати вимог меморандуму. Треба зазначити, що відношення до Берлінського меморандуму в англійських правлячих колах було однозначним. Наприклад, королева Вікторія вважала, що Англія мусить його підписати, бо Туреччина в іншому випадку теж відкине його [11.-C.562].

Подальше загострення Східного питання влітку 1876 р., а саме оголошення Сербією та Чорногорією війни Туреччини, починає дуже непокоїти Англію з позиції можливого втручання Росії в конфлікт. 9 червня під час обіду у Ротшильда Дізраелі виголосив промову до Росії, досить незвичного, як на Англію, тону. Він заявив російському послу в Англії Шувалову, що "його кабінет довіряє Росії, яка керується мудрими людьми і консервативні принципами, але Росія даремно стримує Сербію та Чорногорію, війна неминуча, так як повстанці воюють за незалежність, яку турки ніколи не допустять". Дізраелі висловив надію, що Росія і Туреччина домовляться. "Ми вважаємо, що кровопускання неминуче, - заявив він. - Якщо християни переможуть, ми тільки повинні будемо зареєструвати факт, що відбувся, а якщо переможе Туреччина і репресії стануть тиранічними, то великі держави будуть посередничати в ім'я людяності". Як бачимо, ця промова мала дуже примирливий тон. Англія натякала, що не хоче війни, не бажає втручання Росії, закликала останню надати можливість Туреччині самостійно розібратися зі своїми повсталими підданими [11.-C.564].

Але тоді ж сталася подія, яка поставила Східне питання на перше місце у політичному житті Англії. Суспільна думка цієї країни дізналась про те, як було жорстоко придушено Туреччиною повстання в Болгарії. 23 червня опозиційна газета "Daily News" надрукувала статтю про болгарські звірства, в якій її кореспондент повідомляв, що в ході придушення повстання було, за турецькими даними, знищено 18 тисяч болгар, за болгарськими - 30. Газета направила спеціального кореспондента Дж. Макгахана до Болгарії. Там він викривав недобру поведінку прем'єр-міністра та англійського посла у Туреччині Елліота. Відомості про болгарські звірства стали приводом