Дізраелі з самого початку був скептично налаштований до історії про болгарські звірства. До того ж, посол у Туреччині Елліот, також завзятий туркофіл, у своїх донесеннях применшував звірства і замовчував іноді деякі деталі. Тому прем'єр-міністр і більшість кабінету одразу зайняли протурецьку позицію. Уряд намагався представити повідомлення про турецькі звірства в Болгарії як дуже перебільшені, всіляко створював враження, що турецькі обіцянки реформ щирі та серйозні, потрібно було тільки не заважати їх втіленню у життя і, нарешті, що повстання на Балканах - це "справа росіян" [11.-C.566-567]. 26 червня проблема болгарських звірств була вперше порушена у парламенті [12.-C.19-20]. Дізраелі назвав інформацію "Daily News" неправдою, спробою удару по уряду. 10 липня прем'єр-міністр відмітив наявність дій жахливого характеру при придушенні повстання, але заперечував, що при цьому застосовувались тортури. Ситуація для уряду була неприємна. Але на той момент відомості по болгарським звірствам, які він мав, справдовували їх. Невірній інформованості Дізраелі і кабінету сприяв не тільки посол Елліот, але і Форин офіс. Цілих два тижні пролежала в останньому депеша англійського консула у Рушуці. Коли вона потрапила до рук Дізраелі, стало очевидно, що для з'ясування ситуації потрібно провести детальне розслідування [11.- C.568]. Через три тижні мали місце нові дебати в парламенті, на яких вперше виступив зі Східного питання лідер опозиції Гладстон. Він критикував відмову Англії підписати Берлінський меморандум і відстоював право великих держав вимагати реформ від Туреччини [10.-C.116].

Останні дебати парламентської сесії мали місце 11 серпня. На них відбулося слухання доповіді Вальтера Барінга, представника англійського уряду, який був посланий розслідувати болгарські події. Стало очевидно, що факт звірств був у наявності [12.-C.30-31]. Але прем'єр- міністр і далі продовжував відноситися до них, як до звірств у лапках. Голова ж Форин офіс лорд Дербі був шокований і 5-го вересня надіслав Туреччині категоричне попередження, метою якого було налякати її і зробити більш поступливою: "У тому екстреному випадку, якщо Росія оголосить Туреччині війну, Англія знаходить абсолютно неможливим заступитися за Туреччину". 30 серпня 1876 р. у Туреччини сталася друга за останні три місяці революція. Дізраелі пророкував, що коли миротворчі зусилля Англії проваляться, то навесні наступного року Росія і Австро-Угорщина спільно виступлять проти Туреччини. Англія на його думку мала бути готова до всього. Дізраелі на всяк випадок розробляв проекти розподілу Туреччини. 4 вересня він писав лорду Дербі: "Константинополь повинен бути вільним портом, нейтральним, під опікою Англії, як Іонічні острова" [4.-С.433-434].

6 вересня з'явилась відома брошура Гладстона "Болгарські жахи". Країна остаточно різко розмежувалась на прибічників болгарських повстанців - ліберальна інтелігенція, і на захисників тих, хто їх по звірячому придушував - аристократія, велика буржуазія, верхівка державного апарату. Вождем перших був Гладстон, а других - Дізраелі. В своїй праці Гладстон виступав за національну і політичну незалежність Болгарії і співробітництво Англії з Росією в цьому питанні. Захищаючись від обвинувачень Гладстона, Дізраелі використовував всі можливості, щоб довести, що події на Балканах - справа росіян [10.-С. 116-117].

У цей час ще тривало сербське повстання проти Туреччини. Поки це було можливо Англія мала своїми миротворчими зусиллями зупинити Східну кризу. Так, у кінці вересня вона представила Туреччині програму на шести тижневе перемир'я, яке дозволило б вести переговори про мир, збереження становища напередодні війни і надавання деякої адміністративної автономії Боснії, Герцеговині і, можливо, Болгарії. Турецький уряд відкинув англійську пропозицію і Дізраелі, побоюючись втручання Росії, звернувся 5 жовтня до Туреччини з новою пропозицією - просто шести тижневе перемир'я і відкриття конференції зі Східного питання за участю європейських держав, що підписали Паризький і Лондонський договори. Франція, Австро-Угорщина, Росія, Італія, Німеччина погодились, але Туреччина наполягала на шести місячному перемир'ї, і щоб за цей час повстанці провінцій Сербія і Чорногорія не отримували допомоги ззовні [4.-С.435]. 31 жовтня Росія надіслала ультиматум Туреччині, і остання 2 листопада погодилась на умови Росії [14.-С.2]. Тоді Дізраелі надав наказ англійському флоту стати на якір у Безікській бухті, тобто майже біля початку Дарданелл. Дербі, намагаючись врятувати ситуацію, запропонував конференцію шести великих держав по Туреччині, яка планувалась на другу половину грудня, по два делегата від сторін. У порядок денний були включені такі питання: територіальна цілісність Туреччини, місцева чи адміністративна автономія для Боснії, Герцеговини та Болгарії, статус-кво для Сербії і Чорногорії, ніяких поступок з боку турків окремим великим державам [2.-С.265].

Поведінка Росії, яка могла в будь-який момент напасти на Туреччину, продовжувала хвилювати Англію, тому на початку грудня 1876 р. уряд попросив імператора Олександра II прийняти англійського посла Лофтуса в Лівадії. Останній поцікавився, чи не прагне Росія заволодіти Індією та Константинополем. Цар і канцлер відкинули будь-які підозри такого роду і погодились на скликання конференції, щоб мирним шляхом вирішити проблему, яка виникла у зв'язку з повстанням слов'ян у європейських володіннях Туреччини. Але у