Сподівання на уникнення силового вирішення покладалися на конференцію у Константинополі. Дізраелі бажав сам їхати на Константинопольську конференцію, але Дербі його відмовив, бо від росіян був лише посол Ігнатьєв. Як наслідок, поїхав міністр колоній Солсбері. Він діяв з урахуванням об'єктивних умов. Це обурювало Дізраелі. Він писав Дербі: "У Солсбері, здається, багато упереджень. Він не дає собі ради у тому, що головне завдання, з яким його послали до Константинополю, полягає в тому, щоб утримати росіян подалі від
Туреччини, а не створювати ідеальні умови існування для турецьких християн. Він виявляється більш росіянином, ніж Ігнатьєв". Солсбері по дорозі на конференцію отримав розпорядження заїхати до Берлину. Там він мав довести, що було б розсудливо надати Туреччині ще один термін для виконання нею реформ і що коли пізніше стане необхідним вжити щодо неї деякі заходи залякування, то ця задача має бути виконана колективно Європою, а не виключно однією Росією. Але Німеччина дала зрозуміти, що Росія не доведе справу до війни [4.-С.437- 439].
Отже, у перших числах грудня, конференція відкрилась. Крім Солсбері, Англію репрезентував посол Елліот. Інструкції, що отримав Солсбері 20 листопада від уряду, виключали будь-які примусові дії проти Туреччини, але 27 листопада вони були дещо змінені. Туреччина могла бути тимчасово окупована у тому разі, якщо відмовиться від усіх пропозицій реформ. Але Англія тут бажала не покарати Туреччину , а таким оригінальним чином не дати Росії напасти на неї. У своєму листі до Солсбері від 1 грудня, прем'єр-міністр дав йому інструкцію оголосити, що Англія не виключає окупації Туреччини, але з мовчазного погодження останньої. Якщо Туреччина погодиться, то Австро-Угорщина і Росія не повинні цим скористатись. Солсбері мав зробити так, щоб Туреччина погодилась на англійську окупацію. 22 грудня на засіданні англійського уряду було вирішено, що головне на той момент було не примушувати Туреччину і не дозволяти іншим це робити, але використовувати дружній вплив і переконання. Приїхавши до Константинополю, Солсбері одразу зрозумів, що без примусу турки на реформи не підуть. Крім того, посол Елліот дуже заважав йому своїми туркофільськими промовами. Таким чином, місія Солсбері фактично з самого початку була приречена на невдачу [4.-С.439-440].
Як тільки конференція відкрилася, було поставлено питання про допущення Туреччини. Англія відповіла за нього позитивно, Росія - негативно. Лише 24 грудня вона (ХТО ?) була повідомлена Туреччині, і конференція опинилась у повному зборі. Держави вимагали деяких територіальних прирощень для Сербії і Чорногорії. Вони бажали, щоб Боснія і Герцеговина отримали автономне управління, губернатора, який би призначався султаном на 5 років за погодженням з державами, туземну міліцію і вільне розпорядження половиною своїх прибутків. Держави виявили також побажання, щоб в цих областях єдиною офіційною мовою слугувала мова місцевого слов'янського населення. Згідно з їх планом, з усієї тією частиною Болгарії, яка розташована на північ від Балкан, повинні були поступити так само, як з Боснією і Герцеговиною. В іншій частині Болгарії планували створити муніципальні, адміністративні, фінансові, судові і дипломатичні військові установи, які б забезпечували захист населення від усякого свавілля. До проведення реформи під контролем міжнародної комісії вказані провінції мали бути зайняті бельгійськими військами [2.-С.65-66].
Але 30 грудня Туреччина відкинула цю програму і була вироблена інша. Згідно з нею питання про територіальні прирощення для Сербії і Чорногорії відкладалося до нових переговорів, Туреччина погодилась радитися з великими державами відносно вибору губернатора Боснії і Герцеговини лише впродовж п' яти років, відмовлялась від поділу Болгарії на дві частини, вимагала, щоб в автономних провінціях міліція не обиралась виключно з християн, щоб турецька мова використовувалась там нарівні зі слов'янською. Англія надавала Туреччині тримісячний термін для виконання запропонованих реформ і допускала, щоб Туреччина була представлена у міжнародній комісії з контролю. Ці нові вимоги були сформульовані 15 січня 1877 р. Сам Лондон при цьому не порадив Туреччині піти на поступки, а заявив її уряду, що покладає на нього повну відповідальність у випадку його відмови. З іншого боку, Англія повідомила про своє рішення не брати участі в будь-якій примусових діях щодо