31 січня 1877 р. Європа ознайомився з циркулярною нотою канцлера Горчакова, в якій він підкреслював, що якщо Європа не хоче примусити Туреччину до реформ, Росія сама це зробить. Англія, що не бажала російсько-турецької війни, взяла на себе роль посередника для підписання миру між Туреччиною і Сербією. Мир, підписаний 1-го березня, забезпечував князівству status quo ante bellum. Росія, зі свого боку, теж не бажала війни, тому у лютому 1877 року Ігнатьєв був посланий до європейських столиць з метою досягти домовленості, якої не вдалося досягти у Константинополі [4.-С.439-443]. Як наслідок, 31 березня було підписано

Лондонський протокол, який вимагав від Туреччини проведення реформ. Цим своєрідним маніфестом шість великих держав формально пропонували Туреччині як скоріше домовитись з Чорногорією, відмовившись від претензій на спірну територію і на ділі виконати реформи, на яких стільки разів наполягала Європа. Вони запропонували перевести на становище мирного часу турецьку армію, попередили, що мають намір ретельно спостерігати через своїх представників у Константинополі і своїх місцевих агентів за тим, як будуть виконуватися її обіцянки. Держави заявили, що коли з вини Туреччини буде тривати те становище нездужання, яким страждає Схід, "подібний стан справ буде несумісний з їх інтересами і інтересами Європи в цілому". "В цьому випадку вони залишали за собою право разом домовитися про засоби, які вони знайдуть найбільш придатними для забезпечення добробуту християнського населення і інтересів загального миру" [15.-С.156-158].

Хоч Англія підписала протокол, але здавалось, хотіла позбавити його будь-якого сенсу і значення. Бо окремою декларацією від того ж числа оголосила, що буде вважати протокол позбавленим сили у випадку, коли мета, яку поставили для себе держави, а саме - роззброєння Туреччини і Росії і підписання миру між ними, не буде досягнута. Крім того, було прийнято рішення про заміну посла Елліота на Лейярда, ще більшого туркофіла. Все це фактично нейтралізувало підпис Англії під протоколом, підбадьорило її, вплинуло на її відмову прийняти умови Лондонського протоколу. Щоправда, нотою від того ж числа Росія зробила війну неминучою. 3 квітня протокол і російська нота були вручені Туреччині. 11 квітня Туреччина відкинула Лондонський протокол, а 24 квітня Росія оголосила їй війну [14.-С.16].

Таким чином, почалась російсько-турецька війна, а разом з цим постало питання про те, яку позицію Англія має зайняти в цьому конфлікті. Офіційно Англія зайняла нейтральну позицію. Нота голови Форин офіс лорда Дербі від 6 травня була досить різкою і доводила, що Росія не побажала рахуватися з тими досить реальними шансами на мир, які Європа мала до останнього часу, і що своїми насильницькими діями вона сама себе поставила поза європейського концерту. Англія в цій ноті вирішила обмежитись висунення вимог Росії, щоб у війні, яка розпочалась, вона не зробила шкоди англійським інтересам, тобто не торкалась Константинополю, протоків, Єгипту та Суецу [11.-С.592-593].

Але Дізраєлі, який вважав, що Англія мала бути завжди готова до війни, активно готував країну до цього, не відмовлявся і від посередництва Англії у конфлікті. Кабінет одразу розподілився на прибічників війни і миру. Так, міністри, які не погоджувались з Дізраелі, отримали назву "група трьох лордів". Це були міністр колоній Карнарвон, Солсбері і Дербі. Карнарвон писав Солсбері: "Дізраелі, наскільки це залежить від нього, планує добиватися того, щоб ми взяли участь у війні на боці Туреччини". Коли ж в кінці березня Карнарвон побував у Віндзорі, його тривога посилилась. Вів писав Солсбері, що Дізраелі хоче позбавитися незгодних з його політикою міністрів, і повністю схилив на свій бік королеву Вікторію; що вона готова до вступу у війну і скоріше складе з себе корону, ніж змириться з російською образою (тут малась на увазі можлива перемога Росії у війні) [10.-С.120-121].

8 червня Росія погодилась на умови англійської ноти, але ситуація могла змінитися кожну хвилину, і тоді потрібно було б діяти швидко і рішучо. Тому Дізраелі встановив з послом у Туреччині Лейярдом особистий таємний зв'язок. Він надавав йому вказівки, в обхід і таємно від Дербі і Форин офісу. Одночасно Англія шукала союзників у майбутній війні проти Росії. Почались переговори з Австро-Угорщиною про укладення союзу, але австро-угорський уряд заявив, що країна не готова в даний момент до військової акції проти Росії [14.-С.18].

Коли Росія стрімко пересікла північну Болгарію, форсувала балканські перевали і просунулась вперед настільки, що на середину липня вже погрожувала сполученню між Адріанополем і Константинополем, Англія зробила перше попередження Росії, що у випадку введення її військ до Константинополя, вона почне війну з нею, і вперше за час війни послала свій флот у Безікську бухту. Дізраелі розробив план окупації Дарданелл, який, проте, було відкинуто кабінетом. 16 липня він писав королеві Вікторії, що нині Англія не може завадити Росії захопити Константинополь, і єдиною гарантією тут могло бути захоплення Дарданелл, але з дозволу султана. 21 липня Дізраелі примусив кабінет погодитися оголосити війну Росії, якщо та захопить Константинополь