Невдачі під Плевною дали Дізраелі ідею запропонувати англійське посередництво на умовах вирішення болгарського питання на засадах Лондонського протоколу і поступки Бесарабії Росії. При цьому коли б турки погодились, а росіяни - ні, Англія оголосила, що відмовиться від нейтралітету і надасть Туреччині матеріальну допомогу у випадку загрози Константинополю. 5 жовтня кабінет відкинув і цей проект. Про розбіжності у кабінеті щодо позиції Англії в російсько-турецькій війні яскраво свідчать слова прем'єр-міністра королеві про те, що серед дванадцяти його членів є сім різних партій і думок щодо урядового курсу. Але 10 грудня російські війська узяла Плевну. Це був перелом у війні. Виникла реальна загроза захоплення Константинополя Росією. Дізраелі добився скликання парламенту раніше терміна і запропонував на обговоренні проекти направленння військ до арени бойових дій і британського посередництва. 17 грудня кабінет Дізраелі отримав вотум довіри. Англія заявила, що не допустить захоплення Константинополя і введе свій флот до проток [11.-С.602-605].

19 січня Росія і Туреччина підписала Конвенцію про перемир'я. Дізраелі зажадав від обох сторін дотриматися в ній умов попередніх трактатів 1856 та 1871 рр. Він доводив, що всі держави, що підписали останні, повинні бути залучені до врегулювання не вирішених ще східних справ [4.-С.448]. 21-23 січня на засіданнях кабінету Дізраелі знову запропонував розпочати переговори з Австро-Угорщиною і послати ескадру адмірала Хорнбі до Дарданелл. Міністри Карнарвон і Дербі подали у відставку [11.-С.608]. 20 січня росіяни несподівано увійшли в Адріанополь, а через місяць просунулись впритул до Константинополю. 31 січня Туреччина оголосила про свою готовність вести переговори з Росією без посередників. Було підписано Адріанопольську угоду, яка припиняла військові дії і окреслювала засади майбутнього мирного договору. Відновлення миру повинно було відбутися на наступних умовах: незалежність і територіальне прирощення Сербії і Румунії, територіальне прирощення Чорногорії, перетворення Болгарії у автономне князівство, адміністративна автономія для Боснії і Герцеговини та інших християнських провінцій, військова контрибуція тощо.

Але Росія, незважаючи на перемир'я, пересікла демаркаційні лінії і знову створила загрозу Константинополю та протокам. 12 лютого голова Форин офіс лорд Дербі застеріг російського посла Шувалова від захоплення Галліпольського півострова і лінії на північ від Константинополя. Це означало б захоплення проток і міста, погрожуючи при цьому війною [14.-С.20]. У підкріплення цього, 14 лютого англійський флот - 6 броненосців адмірала Хорнбі - з досить значним десантним корпусом, яким командував лорд Непір, а начальником штабу був Г. Уолслі, пройшов через Дарданелли і 15 лютого став на якір у Принцевих островів (Мармурове море). Росія утрималась від введення військ до міста. Це свідчило про рішучу налаштованість Англії почати війну з Росією. І справді, адміралу Хорнбі були надані інструкції відкривати вогонь, якщо Росія почне захоплення протоків. Але ситуація з Константинополем була іншою. Хорнбі було наказано не відкривати вогонь, якщо росіяни увійдуть до міста, а посла Росії попередили, що якщо Росія захопить місто "без дозволу султана", то Англія розірве з нею дипломатичні відносини [10.-С.609-610]. Яку мету переслідувала Англія, фактично дозволивши Росії захопити Константинополь? Більш вірогідно, що цим вона перевіряла Росію, її готовність та рішучість до подальшого ведення війни, і знову ж залякувала можливістю війни з собою. Як би там не було, але Росія так і не пішла вперед. Вона припинила наступ і 3 березня підписала з Туреччиною прелімінарний Сан-Стефанський договір.

Англія одразу відкрито заявила, що Сан-Стефанський договір є несумісний з англійськими інтересами і активно почала тиснути на Росію, щоб та кардинально переглянула його, погрожуючи в противному випадку війною [16.-С.57-58]. Що ж містилося в цьому документі? Згідно з ним, Болгарія звільнялась від турецького панування, відновлювалась як національна держава, Сербія, Чорногорія та в Румунія теж отримували повну незалежність, а Боснія і Герцеговина - автономію. Питання про протоки не ставилося. Крім того до Росії переходили деякі важливі турецькі пункти у Малій Азії [15.-С.159-173]. Положення про Болгарію і про малоазіатські міста - ось що найбільше роздратувало Англію.

3 березня 1878 року у відповідь на пропозицію Німеччини скликати конгрес у Берлині, Англія заявила, що може погодитися на нього лише в тому випадку, якщо це зібрання зможе розглянути і оцінити Сан-Стефанський договір у всій його сукупності. Почались англо- російські переговори, що тривали два тижні. 26 березня Росія повідомила на конґресі, що не повідомить тих умов договору, які торкалися головним чином її і Туреччини. 27 березня

Дізраелі у відповідь змусив кабінет схвалити нові рішучі заходи. Було вирішено перекинути війська з Індії у Середземне море для захоплення Кіпру та порту Іскендерон-Александрітта на південно-східному узбережжі Туреччини. Лорд Дербі був проти і 28 березня подав у відставку.