В свою чергу після заяв Дж.Буша про „партнерство в лідерстві" і всебічну підтримку США уряд ФРН з більшим натхненням виступав за об'єднання німецьких територій. В цьому відношенні як не згадати той факт, що канцлер Г.Коль у заяві Буша на ювілейній конференції НАТО 30 травня 1989 р. побачив відправну точку для нової політики. Десятий пункт вже згаданого документу „10 пунктів" вказував: „Возз'єднання, тобто відновлення знову державної єдності Німеччини, залишається політичним завданням федерального уряду. Ми вдячні за те, що в травні цього року в заяві брюссельської зустрічі НАТО у верхах ми знову знайшли підтримку наших друзів" [17, с.487].

Виказуючи підтримку програмі Г.Коля (в телефонній розмові з Колем 29.11.1989) [4, с.152], Джордж Буш в своїй відомій доповіді на саміті членів НАТО в Брюсселі 4 грудня 1989 р. істотно доповнив німецьку позицію умовами, за яких можливе було наступне об' єднання країни. Серед основних вимог президента було таке:

самовизначення мало бути досягнуто „без упередженості щодо його результатів";

об'єднання мало пройти в контексті „довготривалих зобов'язань Німеччини перед НАТО і Європейського Економічного Співтовариства";

в інтересах загальної європейської стабільності кроки в напрямку об' єднання мали бути мирними, поступовими та послідовними;

в питанні про кордони США мали й надалі підтримувати принципи Гельсінського Заключного Акту [18, с.1644].

Як бачимо питання щодо військово-політичного статусу об'єднаної Німеччини вирішувалось на користь НАТО. Позицію прем' єр-міністра НДР Ганса Модрова і радянського уряду про повний нейтралітет американський президент категорично відкидав [19, с.132]. „Важко уявити, що НАТО буде без демократичної Німеччини... настільки ж важко уявити Німеччину без НАТО, оскільки цей союз є і залишається цитаделлю свободи в американській зовнішній політиці" [20]. Включення об'єднаної Німеччини в НАТО сприяло би на практиці здійсненню ефективного контролю за військово- політичною діяльністю країни та можливістю для США не обірвати зв'язків з Європою.

Між тим відносно військового статусу НДР після об' єднання Німеччини Джордж Буш мав вибрати між двома концепціями, які передбачали: 1) нерозповсюдження військових структур НАТО на територію НДР при загальній приналежності об' єднаної Німеччини до НАТО (близька позиції Геншера, яку міністр закордонних справ ФРН висловив 31 січня 1990 р. в Тутцінгу); 2) При входженні до складу блоку колишня НДР отримувала би особливий статус у відношенні розміщення військ союзників (позиція міністра оборони ФРН Герхарда Штольтенберга). Спираючись на висловлювання Дж.Буша, спробуємо знайти той варіант, який би відповідав інтересам американської сторони.

Так, в листі президента Сполучених Штатів федеральному канцлеру Г.Колю від 9 лютого 1990 р. та під час зустрічі двох політиків в Кемп-Девіді 25 лютого 1990 р. була висунута ідея надання „особливого військового статусу території колишньої НДР" [9, с.234-235; 21, 264] (без зазначення змісту цього статусу - Л.К.), який би „приймав до уваги законні інтереси по безпеці всіх зацікавлених країн, включаючи Радянський Союз". В умовах бажаного „тотального виведення радянських військ з Центральної і Східної Європи" [9, с. 235] поставало питання про майбутнє розташування американських військ, відповідь на яке знаходимо в багатьох виступах Дж.Буша. Так, ще в березні 1990 р. Дж. Буш зазначав, що „війська США будуть залишатися на німецькій території так довго, скільки це буде потрібно, оскільки вони є фактором безпеки" [22, с.405].

Входження об' єднаної Німеччини до складу НАТО, виведення радянський військ з її території означало би значне послаблення Радянського Союзу, підрив Організації Варшавського договору, що було „завуальованою" метою американського уряду. Намагаючись полегшити договірний процес та зробити об' єднувальний процес більш придатним для Москви, американська сторона пішла на поступки і встала на бік „плану Геншера" - нерозповсюдження союзницьких військ на східнонімецькі території на „деякий час", що пізніше стало частиною відомих 9 пунктів-поступок Дж.Бейкера [23, с.440]. Пізніше, як відомо, на цих засадах були сформульовані статті 4 та 5 „Договору про остаточне врегулювання в відношенні Німеччини" від 12 вересня 1990 р., які запобігали автоматичному розповсюдженню НАТО на територію колишньої НДР та передбачали виведення радянських військ до 1994 р. [24, с.500].

Серед згаданих вище умов об' єднання Німеччини, які американський президент представив на саміті членів НАТО в Брюсселі 4 грудня 1989 р., була приділена увага і питанню кордонів. Звернення до цієї проблеми відбувалося на тлі зростаючої хвилі побоювань з боку поляків щодо можливих трансформацій німецьких територій в нових історичних умовах. Польський уряд Тадеуша Мазовецького ще з середини 1989 р. виступав за право німців на самовизначення і відповідно за можливе об' єднання, але прагнув ще до об' єднання ФРН та НДР отримати гарантії збереження кордонів (що суперечило курсу канцлера ФРН Г.Коля).

В цих умовах Дж. Буш під час зустрічі з Г.Колем в Кемп-Девіді в лютому 1990 р. вказував, що незмінність існуючих кордонів була одним з найважливіших принципів Європи того часу, де „безпека всіх держав та їх фундаментальне право на існування в межах існуючих кордонів є захищеним" [21, с.267]. Поважаючи Гельсінську Заключну Угоду про недоторканність існуючих кордонів, американський президент визнавав лінію по Одер-Нейсе та закликав на це звернути свою увагу і німецького лідера.

Принципова позиція США, критика в середині країни та відсутність бажання уповільнювати процес об'єднання ФРН та