Однак, невдоволення умовами миру саме по собі не могло спричинити катастрофічних явищ у королівстві. Останнім часом все частіше дослідники звертають увагу на зв'язок з фінансовою кризою французької монархії та величезним зростанням податкового тягаря. Французький історик К. Мішо дав таку порівняльну характеристику політиці королівського фіска за Генріха ІІ (1547-1559): "вона була близька до політики "затягування фіскального гвинта" за Рішельє (1624-1642). Державні податки зростали дуже швидко: з 7 400 000 тур. ліврів у 1547 р. до 13 500 000 тур. ліврів в середньому на рік за Генраха ІІ, тобто на 80%" [18.-Р.573]. К. Мішо вважає, що ситуація мала подібну основу з подіями XVI! ст., а висновки Б.Ф. Поршнєва і Р. Муньє про фіскальну політику абсолютизму першої половини XVIІ ст., що стала загальною передумовою масових повстань напередодні Фронди [19.-С.276-297, 300], можна застосувати до періоду напередодні громадянських війн XVI ст.

Зростання податків на середину XVI ст. означало не тільки вилучення значних коштів у населення, в основному у нижчих станів суспільства - селянства та бюргерства, але воно поєднувалося і з іншими факторами. Аналіз документів того часу дозволив дослідникам зробити висновок, що податковий тягар став нестерпним не тільки з причини зростання податків, але й тому, що одночасно скорочувалися можливості їх виплати [20.-Р.189]. З 30-40-х років, коли державні податки почали переважати за розмірами місцеві, досить гостро постало питання про визначення розміру тієї частини суспільного продукту, прибутків від господарської чи підприємницької діяльності, яку суспільство погоджувалося надавати королівській владі на потреби загальнодержавної політики в його інтересах. Навіть буржуазні кола ставили питання про "справедливу" частку, що вони згодні виплачувати в обмін на здійснення централізації, політики протекціонізму. Такі настрої стали масовим явищем і збуджували широкі кола населення країни.

Але факт полягає у тому, що, маючи величезні суми податків, уряд Франції опинився у 1559 р. перед фінансовим банкрутством: впала вартість державних рент, і відсотки за ними не виплачувалися частково або зовсім, у 1559 р. припинилися виплати за державним боргом. Державні витрати у багато разів перевищували прибутки.

У таких умовах особливо важким для правлячих кіл виявилася та обставина, що відсутність коштів обмежила можливість утримувати велику армію. Для того етапу розвитку централізованої публічної влади, коли апарат насильства у середині країни тільки формувався, саме армія була основною гарантією стабільності, не тільки зовнішньої, але і внутрішньої. Однак з 1559 р. армія залишилася без коштів. Збереглася велика кількість листів місцевої королівської адміністрації до короля, що дають уявлення про це. У липні 1559 р. з Марселя надходить прохання королівського намісника Легарда про гроші для виплати солдатам і ремонт фортеці. Аналогічним був зміст листів губернаторів Бретані, Прованса [21.-Вьіп.ХП.-С.156; Вьіп.ХШ.-С.158,164,173,174; Вьіп.ХУ.-С.150]. Як наслідок, зростає дезертирство, колишні солдати стають мародерами. Озброєні розбійники заповнюють територію країни.

Паралельно Франція переживає наростання реформаційного руху. Французькі історики використовують для характеристики змін у розвитку Реформації цього часу епітети "драматичні події", "радикальний переворот". Так, відбулась значна радикалізація філософської та релігійної думки. Французький вчений А. Бюссон на фактичному матеріалі показав, що саме в 40-50-ті роки "бродіння умів" набуло характеру справжньої кризи релігійної свідомості [22.-Р.7-19]. З'явились різні течії вільнодумства, від атеїзму (саме на 40-ві роки у Франції припадає поява і розповсюдження терміну "атеїст") до християнського гуманізму, що пов'язані з іменами Ф. Рабле, Е. Доле, Б. Депер'є, С. Кастельона. Вони розробляли питання взаємовідносин розуму та віри, віротерпимості, свободи волі людини. Кальвін характеризував так цей період: "Пояснення всіх хибних думок одне - похитнулась віра в багатьох" [23.-T.VIII.- Р.47].

Поряд з гуманістичними, філософськими гуртками зростає кількість різноманітних сект: анабаптисти, духовні лібертини, ахристи, вальденси, антитринитарії тощо. У хроніці середини ХУІ ст. Ф. де Ремона перераховується більше десятка назв сект [24.-Р.150].

Однак перемогу серед усіх течій здобув кальвінізм. У 1541 р. виходить французькою мовою головний твір його засновника "Настанова в християнській вірі". А вже з середини 40-х років відбувається швидке виникнення общин нової церкви. Цьому сприяло не тільки наростання соціально-політичних протиріч в країні, але й активна, цілеспрямована діяльність Кальвіна у Женеві. З середини 50-х років він взяв на себе керівництво французькими общинами, про що оголосив у посланнях до "fideles" ("вірних") усієї Франції у 1554 р.; з Женеви регулярно направлялися до Франції підготовлені кадри пасторів [25.-Р.60-67; 26.- С.483-484].

1557-1558 роки стали часом розширення діяльності кальвіністських общин. Вони починають регулярно проводити свої збори у Парижі. З 1557 р. починаються відкриті проповіді у центральному соборі Ларошелі, що сприяло різкому зростанню їх популярності: слухати кальвіністських проповідників приходили навіть жителі навколишніх селищ. На початок 1559 р у місті з 20 тис. жителів 17 500 стали кальвіністами [27.-С.104-106]. Тут створюється консисторія на чолі з представниками багатої торгівельної верхівки міста Жаном Буше с' єром де Мортьє і Жаном де Ла Гезом. Зміцнення общини відбувається з появою дієвої особистості у кальвіністському русі Франції - пастора П. Рішара [25.-Р.88]. Подібні організації виникають у Сенті, Пуатьє, Ангулемі, Сен-Жан - д'Анжелі та інших містах.

Знаковою подією стало звернення бордоської консисторії у травні 1558 р. до Кальвіна з листом про визнання його головним авторитетом у сфері релігії [25.-Р.88]. Цим кальвіністи поставили себе в особливе