Така стійкість монархічної ідеї французького суспільства на рубежі нового часу мала глибокі історичні корені з епохи середньовіччя, коли був сформований образ влади, і цим образом став образ короля-монарха та міф королівської влади. Сучасна наука представляє владу як право та можливість одних наказувати, розпоряджатися, управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, чинити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи для цього авторитет, право, насильство та інші засоби. Теоретично політична влада має основні джерела своєї законності: це авторитет, що спирається на традицію, на харизму (величезну популярність і культ особистості політичного лідера), на раціонально-правові засади (визнається народом, бо спирається на раціональні, загальновизнані закони) [15, част. ІІІ]. У середньовіччя - епоху, що відноситься до аграрного, доіндустріального суспільства, за М. Вебером, який даючи культурну характеристику, визначив його як традиційне суспільство - засади політичної влади соціум у цілому і окрема людина бачили в комплексі традицій, що були успадковані від античного світу і від германських народів, які створили нові держави Європи в ході Великого переселення народів.

Домінуючою політичною ідеєю, що втілювала у середньовічному суспільстві образ влади, була ідея монархії, яка передбачала концентрацію влади в руках одного суб'єкта, високий рівень персоніфікації влади. Фактично особистість монарха, короля стає таким концентрованим_символом влади, який був акумульований в міфі про цей образ. У творенні цього міфу брали участь багато поколінь як представників самої влади та інтелектуалів середньовіччя, так і широкої спільноти, як це показав у своїй праці Марк Блок [16]

У І-ІХ ст. Європа перебувала у такому стані, який не сприяв філософсько-теоретичній діяльності. Варвари-германці Європи не могли ще оволодіти залишками античної науки, а тим більше її розвивати. Але саме в цей період у суспільній думці утверджується ідея про монархію як ідеал, до якого прагнуть народи. Такий ідеал бачили у продовженні ідеї Римської імперії з персональною владою імператора. Варварські вожді та королі свій статус у V ст. закріпляли через отримання від римських імператорів посад консулів, префектів і т.п. на своїх територіях. Пізніше роль легалізації їх влади будуть виконувати то візантійські імператори, то римські папи, до яких посилають посольства і від яких отримують грамоти про визнання їх правління. Це і франкський король Дагоберт у 630 р., який домовляється з візантійським імператором про визнання його влади, і Карл Великий також довго (з 800 р. по 812 рр.) добивався визнання свого статусу від Константинополя. Йому довелось вести навіть війну з Візантією, і тільки це змусило імператора Михайла І назвати Карла "імператором" і "базилевсом".

Монарх-король стає уособленням, персоніфікованим втіленням поняття "влада". Всі інші посадовці і сановники отримували владу тільки з одного джерела - від короля, і в розмірах, які він визначав.

Про джерела цієї влади середньовіччя мало різні уявлення. Дослідники виділяють умови. за якими заявлялися претензії на владу і на які реально спирались уже з раннього середньовіччя в обґрунтуванні своїх прав окремі особи [15, с. 197-208].

Германці принесли і закріпили (не перебільшуючи міф про їх особливість, бо вони сприйняли і рудименти античної демократичної традиції) ідею про народ, що створює закон, і цей закон поєднує людей у групи. Закон не тільки походить від народу, але й стосується кожної людини племені. Право стає атрибутом кожної людини, захищає її. А оскільки закон належить народу, то і влада походить від волі народу. Варварські королі, що діяли в рамках народних зборів, отримували владу від народу і діяли в рамках закону, який він встановлював.

Так, поняття "королівство" представляло досить туманне твердження, що це не стільки територія з чіткими кордонами, скільки народ, який є певною спільнотою, зорганізованою притаманними їй законами. Король з його сановниками теж входить до цієї спільноти. Він повинен був дбати про добробут народу, правити без насильства згідно з законом, якому сам також підлягав.

Чітких публічних повноважень, обов'язків та установок по координації дій у короля не було. Однак сенс полягав у тому, що суспільство все ж визначало виключне, особливе місце короля по відношенню до всіх інших. Приймалось як непорушна аксіома: відсутність рівності всіх перед законом - кожен посідає ті права, які належать йому за його чином і положенням. З епохи раннього середньовіччя, коли відбувається юридичне закріплення станових привілеїв, міцно вкорінюється ідея про ієрархію суспільства, на вершині якої стоїть король. Всі знали, що існують межі його повноважень, які він не міг переступати, не порушивши закон і мораль, але ніхто не сумнівався у тім, що йому належать права, з якими не може зрівнятися жоден підданий. Це відповідає римському визначенню, що монарх: Singularis major universis minor (Вищий за кожного, але менший за спільноту).

Раннє середньовіччя - епоха Франкського королівства, коли внаслідок Великого переселення влада опинилася в руках завойовників-варварів і вожді племен, носії влади за звичаєм, перетворюються у державців. Але обґрунтування своєї влади через авторитет традиції, звичаю зберігається. Традиція закріпляла за ними статус "знатності" і привілеї, що з нею пов' язувалися