Феодалізм вніс свої поправки до способів функціонування королівської влади. В умовах обмежених матеріальних ресурсів, які міг використовувати король для формування апарату управління, армії, важливими стали васальні відносини. Сеньйоріальна система - це форма об'єднання феодального класу, а по змісту - держава. Вона мала специфіку: 1) зміцнювались особисті зв'язки "сюзерен-васал", бо виникала добровільна домовленість про взаємні обов'язки (оформлялись вимоги до місцевого адміністративного управління для васала, захист і допомога для сюзерена); 2) стосунки васала і сюзерена відрізнялися від стосунків монарха і підданих, бо в них не проводився розділ між особистими правами й обов' язками до короля як до особистості і правами та обов' язками до держави. Часто саме приватні конфлікти між королями та їх васалами породжували внутрішню загальнодержавну кризу, ставили під загрозу державні інтереси. Під час Столітньої війни, після її поновлення у 1415 р., герцоги Бургундські (спочатку Жан Безстрашний, а після його вбивства, в організації якого підозрювали спадкоємця престолу дофіна Карла, герцог Філіпп Бургундський) уклали союз з англійцями саме на цьому ґрунті. З погляду сьогоднішнього дня це представляється як зрада бургундських герцогів, але норми епохи, де особисте стояло над державою, це скоріше виглядало як достойна відповідь на злочини від королівського двору.

Король при цьому ставав "першим серед рівних", його влада, як і земля, ставали спадковими, як було спадковим всяке феодальне володіння, тільки у короля це були землі всього королівства. Яскравим прикладом слугують події 1328 р. у Франції. Після смерті останнього сина Філіппа IV Красивого Карла IV у династії Капетінгів прямим спадкоємцем залишалась тільки дочка Філіппа, у той час англійська королева Ізабелла. На зборах французької знаті було визначено, що землі Франції, як і влада у королівстві - це алод, а згідно з традицією "Салічної правди" за її першої редакцією Хлодвіга 511 р. земельний спадок переходить тільки по чоловічій лінії. На королівський трон був вибраний Філіпп V! з бокової гілки Капетінгів - клану Валуа (династія 1328-1589). До речі, саме ці події, у яких переплететься приватний і державний інтерес, стануть передумовою Столітньої війни, яку розпочне з 1337 р. син Ізабелли - англійський король Едуард ІІІ, який буде вважати, що його обійшли у передачі влади.

У той же час християнська традиція сприяла виробленню у ІХ-ХІ ст. концепції про походження влади короля від Бога. Так визначає своє отримання влади імператора і короля Карл Великий: „..августійша світлість Карл, коронований Богом, великий і миролюбний імператор, що править Римською імперією, та милістю Божою король франків і лангобардів».

На ХІ ст. у Європі розробляються і діють три ідеї, на які спирається обґрунтування влади:

король обирається народом і підпорядкований закону народу;

король успадковує владу, трон за традицією і є хранителем звичаю, що єднає народ;

король має владу з ласки Божої, і сам встановлює закон, бо виконує волю Бога.

Тому король виступав у кількох іпостасях, які дозволяли об' єднувати всі стани суспільства. Він був зверхником для духовенства, ватажком-сюзереном для рицарства і покровителем простого народу.

Ці концепції влади поєднувались і протистояли одна одній. Французькі монархи, як правило, прагнули підкріпити свою владу посиланням на всі три засади. Так, Піпін Короткий і Карл Великий та їх спадкоємці під час своєї коронації посилалися на "прагнення всього народу, і за всезагальною згодою", і на "як велить звичай", і на "волю Всемогущого Бога".

На ХІ ст. складається ритуал коронації монарха з символічними церемоніями і жестами, які красномовно доводили, в першу чергу, божественну обраність монарха. Хоча, згідно зі звичаєм династійності, наступник монарха ставав королем у момент смерті свого попередника ("король помер, хай живе король"), він мусив пройти церемонію миропомазання, оскільки лише таким чином його влада ставала повністю законною в уяві васалів та підданих. Коронація відбувалася у спеціально побудованому королівському соборі Реймса, після поховання покійного короля. Помазання на царство здійснювалось священним єлеєм, що його, за легендою приніс з небес білий голуб і з кубку, яким приймав хрещення Хлодвіг. Під час церемонії король отримував від ієрархів церкви символ його заручин із Богом і верховної влади над духовенством - обручку; від світських ієрархів - меч і шпори - ознаки верховного командувача і начальника рицарства. Формула проголошення короля підкреслювала всі джерела його влади. До речі, ритуал дожив до кінця існування королівської влади у Франції [17, с.105-122].

Як помазаник Божий, король Франції вважався у середньовічному суспільстві верховним суддею. Цьому сприяло вкорінене на рівні колективної ментальності переконання, що присуд короля тотожний волі самого Господа, і це сприяло в епоху становлення централізованої держави зміцненню королівської влади шляхом обмеження сваволі феодальних сеньйорів, створенню королівського суду на противагу феодальному.

Король вважався і гарантом дотримання засад християнської моральності. У своїй, якщо не повсякденній, то обов' язково