Одним з найважливіших факторів становлення держав нового типу і системи міжнародних відносин стала Реформація.

Європейська Реформація являє собою складне, багатогранне явище. Її зміст сучасна історіографія визначає кількома вимірами: від суспільного руху з широким спектром соціально-політичних та ідеологічних цілей до процесу реформи католицтва і створення нових християнських організацій. Але, яке б визначення Реформації не дали дослідники, вона, безумовно, вплинула на розвиток всієї Європи та окремих народів.

Реформаційний процес сприяв зростанню усвідомлення Європи як відповідної географічної та культурно-історичної спільності, з одного боку, а, з іншого - формуванню самостійності національних і багатонаціональних держав; мав парадоксальні наслідки для європейської політичної системи. Реформація як релігійний фактор, успадкований у міжнародних відносинах від середніх віків, посилювала ідеологічну мотивацію зовнішньої політики, дезінтегрувала Європу на католицьку і протестантську, штовхала на військово-політичне протистояння, сприяла формуванню нових союзів держав. До середини ХУІІ ст. у зовнішній політиці конфесійний фактор виступав як формуючий. Релігійний зміст був на першому місці у війнах ХУІ-ХУІІ ст. Саме він сприяв створенню союзу протестантських країн, хоч і слабкого, бо протиріччя між різними релігійними течіями та сектами загострювали й міждержавні стосунки. Але почуття спільної небезпеки привело до встановлення конфесійної солідарності, зближення Англії та Нідерландів, Данії, Швеції тощо [4.-Ч.5].

Одночасно ідеологічна мотивація зовнішньої політики втрачає середньовічний зміст. Конфесіоналізація політичного життя Європи, за визначенням дослідників, привела до поєднання у деяких країнах релігійного і державного інтересу, як в Англії, а в інших, як у Франції, - до секуляризації зовнішньої політики, де чільне місце займає твереза доктрина "державного інтересу" [5.-Р.641-642]. З розвитком Реформації, назавжди пішла у минуле "теократична мрія" римських пап, відмирало й уявлення про вищу владу імператора як володаря католицького світу. Тому конфесіоналізація у міжнародних відносинах сприяла розвитку самостійності європейських держав: протистояння християнській спільноті прискорювали становлення суверенітету та процес національного згуртування. Це дозволяло країнам Європи вирішувати важливі питання про межу влади імператора і королів, ієрархію в політичній системі Європи.

У гострій боротьбі взяли верх такі принципи, як повнота суверенітету окремих держав, право короля бути "імператором у своєму королівстві", руйнувалось середньовічне уявлення про ієрархію у відносинах між ними, на зміну йому приходить ідея рівності держав у політичній системі. Величезна роль у цих процесах належала Франції.

Загальний погляд на історію Франції дозволяє погодитись історикам з думкою філософа і соціолога Р. Арона, що це історія злетів і занепадів [6.-С.292-298], що є характерним для такої континентальної країни, кордони якої оточені з усіх боків Європою, а сама вона знаходиться на її географічних перехрестях. Так, УІІІ століття французькі історики вважають по-справжньому "віком франків" [7.-С.26], який вінчав собою поступовий процес сходження їх до панування у західному світі, започатковане ще Хлодвігом на початку УІ ст. Нове сходження Франції до лідерства в європейському світі починається після закінчення Столітньої війни (1337-1453), коли Франція не тільки швидко відновила свій потенціал, але й включилась у процес становлення європейської системи. Вона мала вагомі переваги перед іншими країнами. Багато важила компактність території, не обтяженої колоніями, та досвід Столітньої війни. Її закінчення сприяло злету "довгого XVI століття" [1.-С.152], як називають французькі історики період 1450-1650 рр.

Важливим вихідним моментом розвитку державності у Франції була наявність могутньої феодальної політичної системи, що створила досить міцну систему взаємозв'язку (васально-ленних відносин, феодальної ієрархії), яка вийшла за масштаби окремих провінцій, графств, герцогств. Події війни стали випробуванням ідеї єдності. Король і сеньйори, рицарство з бюргерством та селянством змогли оборонити цей територіальний плюралізм. Навряд чи реальним є припущення деяких істориків про створення англо-французької імперії як можливий наслідок цієї війни. Бо при всій поверховій схожості, Англія і Франція мали великі відмінності в традиціях суспільного життя [8]. Католицька Франція стала однією з перших європейських країн, де події Столітньої війни в ХУ столітті сприяли зародженню та прояву елементів національної самосвідомості. Прагнення до незалежності, почуття спільності долі стало визначальним для консолідації як середньовічних етнічних груп, що мали великі відмінності мови, культури, традицій, так і досить жорстко окреслених соціальних станів [9.-С. 179-180].

Протистояння з імперією Карла У Габсбурга, в яке вступила Франція під час Італійських війн (1494-1559), виявилось важливим етапом на шляху її територіального визначення. В історичній літературі традиційно повторюється теза, що в Італійських війнах Франція зазнала військово-політичної невдачі, проявом якої була ціла низка військових поразок, витіснення з Італії, серія невигідних договорів [4.-С.395-403]. Мир в Като-Камбрезі 1559 р., який поклав кінець цим війнам, сучасники вважали величезною ганьбою, про що з патетикою писали в мемуарах маршали Франції [10.-P.368]. Однак ретроспективний аналіз дозволяє побачити події під іншим кутом зору. На фоні загальноєвропейських процесів, Французьке королівство відстояло свої кордони, незалежність і повний суверенітет як національна держава. Офіційний титул "Божою милістю король Франції" доповнився принципом: "Король є імператором у своєму королівстві", а тому не залежить від зовнішніх сил (папи чи імператора). Результати війни перешкодили об'єднанню величезних володінь Габсбургів, привели до їх розділу на австрійські та іспанські, що врешті дало можливість зміцнити позиції саме Франції на континенті.

Залишаючись католицькою, Франція змушена була