шукати союзників серед пропротестанських країн, чим створювала основи європейських коаліцій на політичній основі. Тридцятилітня війна (1618-1648) і Вестфальський мир 1648 р. підвели основні підсумки процесам, започаткованим у першій половині ХУІ ст. Від Франциска І до Рішельє політична еліта формувала свою політику "державного інтересу", чим об'єктивно сприяла секуляризації й усієї європейської політики, створювала можливість затвердження принципу рівного гарантованого суверенітету всіх європейських держав незалежно від релігійної орієнтації. У французькій зовнішній політиці вже у XVII ст. сповна реалізуються можливості дипломатії як засобу вирішення міжнародних завдань. Тільки за кардинала Рішельє було підготовлено та підписано 74 договори з різними країнами [11].
Франція представляє в Європі тип формування національно-територіальної держави. Але строго науково термін "національна держава" більш вживаний для ХІХ ст., а ХУІ ст. - це лише час перших спроб етнічної ідентифікації, коли тільки визначалась територія для національної консолідації.
Так, Франція стала прикладом творення нації, згуртування якої базується не на крові чи мові, а на територіальній єдності. Спільність мови у Франції була наслідком, а не причиною державного об'єднання, писав Х. Ортега-і-Гасет [12.-С.121-123]. Формування тут національної держави відбувалось на основі середньовічних спільнот, які виникли через синтез різнорідних елементів, що зберігались у рамках централізованої держави. Рушійними силами процесу стала добре організована постійна королівська армія, вогнепальна зброя та бюрократична інкорпорація.
Тому чи не найважливішим критерієм етнодержавотворення в цей період стає поняття "природній кордон". На нього звертають увагу дослідники - філософи й історики [12.-С.123; 13.-Гл.3]. Звичайно, що саме використання цього терміну має елемент містичності, магічне передрішення історії формою земної поверхні, коли на сучасний момент держави займають певні частини континенту, визначені вагомими "природними" кордонами, як великі гірські масиви чи могутні ріки. Але їх наявність свідчить про залежність кордону від господарських і військових засобів доби, коли вони формувались, бо саме це ставило перешкоду експансії держави. Саме в межах "природного кордону" відбувається становлення національної спільноти, поява спільних психологічних рис, серед яких гордість, велич власної культури поєднуються з ідеєю величі держави, витоки якої шукаються в глибинах історії. Для Франції визначення власного кордону - це звернення до ідеї древньої Галлії, яку поєднували з державою, що створили могутні завойовники - франкські королі, серед них і Карл Великий. Якщо майже до кінця ХУ ст. антична Галлія залишалась поза історичною пам'яттю французів, то вже з ХУІ ст. подальший розвиток французького королівства пов'язується з поняттям "нова Галлія". У церемонію коронації французьких королів включається ритуал відзначення могили Карла Великого в Ахені; сучасники Італійських війн неодноразово підкреслювали, що метою боротьби є відновлення кордонів Франції до Рейну.
В історичних дослідженнях часто аналізується твір одного з популярних гугенотських авторів ХУІ ст. Ф. Отмана "Франко-Галлія" (1573 р.) [14]. До трактату, де автор, спираючись на древню традицію, доводить право народу не тільки обмежувати, але й контролювати владу короля, як правило, звертаються у зв'язку з розробками теорії політичного устрою Франції в епоху становлення абсолютизму. Але важливим є саме розуміння географічного простору держави Ф. Отмана: стародавня франкська спільність, об'єднана традиціями та законом, визначалась у межах території Галлії. Формула про необхідність повернення Франції до рубежів стародавньої Галлії зафіксована і у так званому заповіті кардинала Рішельє, який був складений в самому центрі політичного життя Франції 1642 р. І тільки в європейських війнах ХУІ-ХУІІ ст. визначились географічні границі, в яких середньовічні спільноти, дуже несхожі провінції об'єднуються навколо центру. Становлення кордону в цей час скріпило внутрішню єдність і зовнішню безпеку країни [15.-Р.25].
Під впливом Реформації відбувалась трансформація внутрішнього устрою Франції, визначення принципів її національної єдності в умовах становлення системи абсолютної монархії. У Франції, як у всій Європі, це був важкий, наповнений суперечностями, процес. Історія французького абсолютизму виступає в історіографії однією з центральних проблем періоду пізнього середньовіччя і раннього нового часу, оскільки саме у Франції у класичних формах відбувся перехід від середньовічної системи організації політичної влади до нового типу державності як ідеалу, що протистояв середньовічній децентралізації [16]. У системі абсолютизму тут знайшов прояв її перехідний характер: поєднання централізації та сепаратизму, традицій політичного життя минулого з елементами майбутнього.
Нова політична система починає формування з другої половини ХУ ст. як етап раннього абсолютизму. На відміну від інших країн Західної Європи, цей період у Франції виявився затяжним - до середини ХУІІ ст., а також наповненим гострою суспільно-політичною боротьбою.
В Європі процес централізації вирішував долю середньовічного сепаратизму: або він трансформувався в провінційну територіальну централізацію (як у Німеччині та Італії), або відбувалось об'єднання територій в єдину державу. Але й централізовані монархії протягом довгого часу будували відносини з територіями через вирішення проблеми сепаратизму.
На ХУІ століття королівство мало величезну територію, що представляла конгломерат провінцій, міст, історичних областей, які в більшій чи меншій мірі тяжіли до політичного центру, з напругою втримувались як єдине ціле досить слабкими державними структурами. Для французької монархії становлення територіальної єдності вирішувалось через протистояння тенденцій: або бюрократичної уніфікації, або еволюції сепаратизму в федералізм, результат якого залежав від комплексу факторів. Уніфікація державного устрою з розвитком адміністративної і бюрократичної системи, ліквідація специфіки різних областей, прав на автономію пробивали свій шлях через міцні традиції середньовічного конституціоналізму. Зміцнення