бо підписали Конвенцію про взаємини трьох країн та ФРН 26 травня 1952 р. Ситуація з США була у багатьох аспектах найлегшою, оскільки у порівнянні зі своїми західноєвропейськими союзниками, США були географічно віддаленими від ФРН та їх не торкалися питання зростання території Німеччини. Однак, у політичному розумінні об'єднання було більш складним та комплексним питанням: для ФРН та США меншою мірою, трохи більшою для Британії та Франції, та найскладніше - для СРСР [13, р. 135].
Іншою проблемою, яка обговорювалася за круглим столом у Палаті Представників американського Конгресу, було питання про роль США у процесах підготовки майбутнього об'єднання. Серед пропозицій, які висувалися, можна виділити три основні варіанти: перший, запропонований Дж. Лівінгстоном, передбачав для США роль гаранта у стосунках між двома Німеччинами, якої б форми вони не набули: конфедерації, федерації чи то єдиної держави; другий варіант, Дж. МакАдамса, базувався на координуванні Сполученими Штатами політики між країнами Заходу з метою протистояння новій небезпеці з боку Німеччини; в основі третього варіанта, автором якого був Д. Штоббе, колишній мер Західного Берліну, член парламентської групи, яка відвідала з візитом Сполучені Штати разом з Г. Геншером, було лише продовження політики США щодо контролю над ядерною зброєю, що і мало стати важливим фактором стабілізації [12, 15, 23, 30]. Незважаючи на те, що Д. Штоббе закликав США: "Залишайтеся в Європі", наявного бажання аби американці брали активну участь у вирішенні німецького питання не спостерігалося.
Наступною подією, яка після падіння Берлінської стіни "шокувала" весь світ, було проголошення 28 листопада 1989 р. канцлером ФРН Г. Колем у Бундестазі його "10-пунктної програми" щодо об' єднання Німеччини.
За даними М. Гертемакера, лише американська адміністрація була попереджена про зміст промови канцлера ФРН: вранці, перед своїм виступом, Г. Коль надіслав Дж. Бушу детальний план свого бачення німецької конфедерації та просив підтримки з його боку. До речі, радянський посол отримав це повідомлення об одинадцятій ранку, у той час, коли Г. Коль вже оголошував свої пропозиції. Інші західні союзники отримали цей план ще пізніше [14, р. 107].
Причина, чому Г. Коль зробив оголошення цієї програми, навіть не попередивши власного міністра закордонних справ, полягала у бажанні випередити втручання чотирьох держав-переможниць Другої світової війни у вирішення проблеми об' єднання Німеччини. 28 листопада на зустрічі з репортерами Дж. Буш не дав будь-яких коментарів щодо програми Г. Коля, висловивши бажання почекати безпосередньої розмови з канцлером ФРН [15, р. 1594]. Наступного дня, 29 листопада 1989 р., Дж. Буш у телефонній розмові з Г. Колем висловив свою підтримку його програми, яка передбачала поступове, розтягнуте на декілька років об'єднання Німеччини [6, р. 484]. Того самого дня Дж. Бейкер визначив чотири основні принципи, які мали бути враховані при реалізації об'єднання Німеччини [16, р. 100].
Незважаючи на те, що США були першими, кого повідомили про план Г. Коля, американський президент, як і більшість голів західних держав, був незадоволений тим, що Г. Коль спочатку не проконсультувався із союзниками по НАТО. Проти об'єднання Німеччини виступили Франція, Великобританія, Польща та СРСР. Французький президент Ф. Міттеран ще 14 листопада 1989 р. закликав 12 членів ЄС зустрітися для обговорення ситуації, яка склалася в Європі. 18 листопада 1989 р. у Парижі відбувся самміт ЄС, на якому європейські лідери намагалися перенести вирішення проблеми об'єднання Німеччини на далеке та невизначене майбутнє. На закритті сесії М. Тетчер відзначила, що питання визначення кордонів Німеччини ще не мало стояти на порядку денному. "Вони (кордони) мають залишатися такими, якими вони є" [17]. До речі, саме так прем'єр-міністр Великобританії висловила свою думку у повідомленні до Дж. Буша напередодні візиту до Парижу. Як свідчить Р. Хатчінгс, Франція та Великобританія навіть домовлялися про винайдення певних спільних заходів, спрямованих на гальмування процесу об' єднання Німеччини, серед яких було підняття питання про кордони з Польщею та сепаратні контакти з СРСР та Східною Німеччиною [7, р. 96].
Після того як Г. Коль оголосив свою " 10-пунктну" програму, Ф. Міттеран заявив, що цю пропозицію треба вважати за "юридичну та політичну неможливість", тому що возз'єднана Німеччина являтиме собою "неконтрольовану силу". Прем'єр-міністр Великобританії М. Тетчер застерігала, що з'єднання двох Німеччин "не мало бути необачним". Прем'єр-міністр Італії Дж. Андріотті вказував на незручний час, обраний Г. Колем для реалізації його плану. М. Горбачов попереджав, що не потрібно "роздувати вогонь" процесу реформ у Східній Європі, хоча Е. Шеварднадзе відзначив, що жодна країна в Європі не розглядатиме об'єднану Німеччину як загрозу стабільності післявоєнного порядку [14, р. 155-156].
Офіційна позиція США відносно процесу об'єднання Німеччини була визначена президентом Дж. Бушем на самміті членів НАТО у Парижі 3-4 грудня 1989 р. та держсекретарем Дж. Бейкером у зверненні до Берлінського прес-клубу 12 грудня 1989 р. [18, с. 214-215].
На думку М. Гертемакера, Дж. Буш намагався співставити розвиток ситуації у Німеччині із переговорами Схід - Захід, з метою дати зрозуміти Г. Колю, що США не підтримують ідею передчасної конфедерації двох Німеччин, доки не відбудуться консультації з іншими західноєвропейськими країнами та СРСР [14, р. 110]. Урешті-решт, незважаючи на занепокоєння, висловлені Дж. Андреотті та М. Тетчер, Альянс підтвердив