Але події у Східній Європі розвивалися дуже швидко, що вимагало винайдення реальних рішень та відмову від загальних фраз про майбутнє континенту. Для отримання інформації "з перших рук" та з метою координування подальшої політики держсекретар США Дж. Бейкер 11 грудня 1989 р. виїхав із візитом до Г. Коля, Г. Геншира та Г. Модрова, голови уряду НДР. Цей дипломатичний крок адміністрації президента, а саме зустріч у Потсдамі Дж. Бейкера з "комуністом-реформатором" Г. Модровом 13 грудня 1989 р., опоненти Дж. Буша розцінили як зневажання тих східних німців, які "вирушили до свободи", та як задум будь-що підтримати комуністичний режим або запобігти об'єднанню Німеччини. Як відзначають дослідники В. Тарплей та А. Чейткін, Дж. Буш проявив себе як один з не багатьох світових лідерів, які підтримували комунізм [9, р. 547-548; 7, р. 385]. Цьому можна знайти пояснення. Якби США обговорювали питання об' єднання Німеччини лише з представниками ФРН, це могло інтерпретуватися як сприяння "анексії" НДР. Тому, з метою запобігти ускладненням у взаєминах з Радянським Союзом, було необхідно провести консультації як із Західною, так і Східною Німеччинами.

Важливим має здаватися наведений М. Гертемакером факт про нараду держсекретаря з американським послом Уолтерсом, який напередодні консультувався зі своїми колегами з Великобританії, Франції та СРСР [14, р. 111]. Отже, США діяли не незалежно, а з урахуванням думки союзників. Головною причиною цього можна вважати намагання не стільки співпрацювати з ними, скільки не відштовхнути їх та надати легітимності своїй участі у процесі об'єднання. Важливим для Сполучених Штатів також було бажання відіграти провідну роль у вирішенні німецького питання, що було можливим з огляду на наявність певних розбіжностей між західноєвропейськими країнами.

Хоча у січні 1990 р. СРСР вже обговорював питання, як саме буде проходити об'єднання, а не чи відбудеться воно взагалі, опозиція СРСР, Франції та Великобританії ще була наявною. Тому США намагалися знайти стратегію як найкраще залучити ці держави до процесу пошуку рішень, які б влаштовували всіх.

До цього були залучені представники держдепартаменту та Ради національної безпеки США. За спогадами представників оточення Дж. Буша, була сформована доволі згуртована команда, завдяки якій Сполучені Штати відіграли провідну роль у процесі підготовки зовнішньополітичних аспектів об' єднання Німеччини. Найбільш активну роль відігравали радник президента з питань національної безпеки Б. Скоукрофт, його помічник Р. Гейтс, директор відділу Європи та СРСР Ради національної безпеки Р. Блеквіл, радник держсекретаря Р. Зоеллік, директор відділу планування політики Д. Росс та помічник держсекретаря з питань Європи Р. Сейтс [14, р. 159].

Робітники відділу, очолюваного Д. Россом, винайшли версію плану, який потім перетворився на концепцію "два плюс чотири": тобто спочатку Східна та Західна Німеччини обговорять внутрішні аспекти об' єднання - економічні, політичні, юридичні, а потім разом із США, Великобританією,

Францією та СРСР - зовнішні аспекти: кордони, чисельність збройних сил, членство в альянсах, проблеми безпеки для сусідніх держав [14, р. 160].

29 січня 1990 р. Дж. Бейкер обговорив цю ідею з британським секретарем із закордонних справ Д. Хардом, який на той час перебував у Вашингтоні. Д. Хард погодився з цією концепцією, хоча і відзначав, що його уряд схилявся більше до формули "чотири плюс нуль", тобто союзники самі, без Німеччини, мали вирішити її майбутнє [14, р. 160]. Під час наступного візиту Дж. Бейкера до Європи, метою якого було саме прорекламувати винайдену концепцію, йому вдалося отримати схвалення цієї формули з боку Франції та Великобританії. І вже 13 лютого 1990 р. в Оттаві почалися переговори згідно з формулою "два плюс чотири", на яких обговорювалися основні проблеми об'єднання Німеччини.

Участь США у самих переговорах по остаточному розв'язанню німецького питання та власне реалізація домовленостей потребує спеціального дослідження. Відзначимо лише, що на підготовчому етапі, виконуючи функції своєрідного посередника, США дійсно відіграли провідну роль у забезпеченні сприятливої зовнішньополітичної атмосфери процесу об'єднання. Збіг інтересів ФРН та США на цьому етапі дозволив обом державам реалізувати свої власні завдання та сприяти збереженню стабільності у Західній та Центральній Європі. У цілому, активне залучення Сполучених Штатів до вирішення одного з проблематичних питань європейської безпеки періоду кінця 1989 - першої половини 1990 років зумовлювалося перш за все власними інтересами США.

Джерела та література

Kennan G. NATO and the Warshaw Pact // Kennan G. At the Century's Ending: Reflections 1982-1995. - N.Y.; L., 1996.

Time. - 1989. - November 27.

The New York Times. - 1989. - November 16.

The Washington Post. - 1989. - November 12.

The New York Times. - 1989. - September 6.

Gates R. From the shadows: the ultimate insider's story of five presidents and how they won the Cold War. - N.Y., 1996.

Hutchings R. American diplomacy and the end of the Cold War: an insider's account of U.S. policy in Europe, 1989-1992. - Washington, D.C., 1997.

Remarks and a Question-and-Answer Session with Reporters on the Relaxation of East German Border Controls // Public Papers of the Presidents of the United States. George Bush. [Далі - PPPUS] - Vol. 2., 1989. - Washington: United States Government Printing Office, 1990.

Tarpley W., Chaitkin A.