Источники и литература

Рубби А. Палестинский марафон. - М., 2001.

The U.S.-Soviet Invitation to the Mideast Peace Conference in Madrid, October 18, 1991 // Quandt William B. Peace Process: American Diplomacy and the Arab-Israeli Conflict Since 1967. - Washington, D.C., 1993.

Бойль Ф. Фаластин. Ал-Фаластийун ва-ль-канун ад-дували (Палестина. Палестинцы и международное право). - Каир, 2004. (на араб. яз.)

Кон-Шербок Д., Эль-Алами Д. Палестино-израильский конфликт: Две точки зрения. - М., 2002.

Абу Афифа, Талал. Ад-Диблумасийа ва-ль-стратиджийа фи-с-сийасати аль-фаластинийа. 1897 - 1997 (Дипломатия и стратегия в палестинской политике). - Б.г., 1998. (на араб. яз)

Пырлин Е. Д. 100 лет противоборства. Генезис, эволюция, современное состояние и перспективы решения палестинской проблемы. - М., 2001.

Поляков К. И., Хасьянов А. Ж. Палестинская национальная автономия: опыт государственного строительства. - М., 2001.

Shlaim A. The Oslo Accord // Journal of Palestine Studies. - 1994. - Vol. 23, № 3.

Smiths Charles D. Palestine and Arab-Israeli Conflict. A History with Documents. - Boston: Bedford / St.Martins, 2001.

10. Пырлин Е. Д. Трудный и долгий путь к миру. Взгляд из Москвы на проблему ближневосточного урегулирования. - М., 2002.

Перес Ш. Новый Ближний Восток. - М., 1994.

Мазен А. (Аббас М.). Путь в Осло. Человек, подписавший соглашение, раскрывает тайны переговоров. - М., 1996.

Мазен А. Взгляд в будущее // Азия и Африка сегодня. - 1998. - № 10.

The Israeli-PLO Declaration of Principles, Wachington, D.C., September 13, 1993 // Journal of Palestine Studies. - 1993. - Vol. 23, № 1.

Т.В. Нагорна

ІМПЕРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХІХ СТОЛІТТЯ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ДУХОБОРІВ: ПІДТРИМКА ЧИ ЗАГРАВАННЯ?

Реформування на сучасному етапі розвитку українського суспільства органів виконавчої влади, у т.ч. і тих, що відповідають за роботу з релігійними общинами, посилює увагу дослідників до державно-церковних стосунків.

Взаємини держави і церкви завжди виступали пріоритетним напрямком законотворчої діяльності держави, хоча в сучасній Україні ситуація ускладнюються недостатністю нормативно- правової бази у релігійній сфері.

У цьому контексті звернемося до імперського законодавства першої чверті ХІХ століття, яке широко репрезентоване цілою низкою як окремих нормативно-правових актів, так і актів кодифікованого права. Такий аналіз серед іншого дозволяє дослідити стосунки представників течій православного походження з органами державної влади, які, зрештою, з часу появи їх в Україні були суперечливими і неоднозначними.

У даній статті зроблено спробу простежити основні напрямки політики Олександра І щодо представників релігійної общини духоборів в Україні.

На сьогодні ця проблема залишається малодослідженою. Загальну характеристику історіографії проблеми доцільно почати із з'ясування внеску в рівень її розробки дослідників ХІХ - початку ХХ ст., які першими розпочали наукове вивчення опозиційних до РПЦ утворень. Основні заходи держави щодо віруючих розглядалися ними лише в контексті вивчення історії релігійної общини загалом. Спробу висвітлення основних етапів у розвитку окремих релігійних общин в Російській імперії зробили М. Кутьопова [1], О. Лєбєдєва [2], І. Юзова [3]. Дослідники узагальнювали зібраний фактичний матеріал з історії релігійних утворень, починаючи з часу їх виникнення на території всієї імперії, звертаючи увагу на дію нормативно-правових актів в просторі, часі та щодо кола осіб.

Проблему класифікації опозиційних до православ'я організацій на містичний та раціоналістичний напрямки порушували в своїх працях О. Пипін [4], В. Скворцов [5]. Дослідженням окремих напрямків релігійних рухів займалися О. Новицький [6], П. Тан [7]. У відповідних розділах багатотомного видання Ф. Ліванова розкривається історія розвитку духовного християнства у ХІХ ст. на прикладі окремих українських губерній: Катеринославської, Таврійської, Харківської [8]. Це пояснюється значним поширенням зазначеного віровчення у відповідних українських землях. Аналогічні дослідження сектантства Російської імперії в цілому здійснювалися діючими місіонерами М. Чельцовим [9], С. Буткевичем [10].

Слід віддати належне дослідникам радянського часу, які займалися розробкою теоретичних питань сектознавства. Нагромадження фактичного матеріалу та ґрунтовних висновків щодо стосунків держави і духовних християн містять праці А. Клібанова [11]. Вивченням діяльності релігійних організацій займалися І. Малахова [12], М. Нікольський [13], Ф. Федоренко [14], М. Путінцев [15] та ін.

Сучасні дослідники О. Саган, А. Колодний, П. Яроцький, Л. Шугаєва у своїх дослідженнях особливу увагу звертають, перш за все, на релігієзнавчий аспект досліджень, лише побіжно згадуючи окремі напрямки політики російських імператорів [16; 17; 18].

Аналіз основних напрямків політики держави в цьому напрямку свідчить про різні підходи російських імператорів до налагодження взаємин влади та релігійних общин, налаштованих інколи негативно і щодо церкви, і щодо держави (див. додаток А).

Перед детальним розглядом особливостей законодавчої бази Російської імперії першої чверті ХІХ століття доцільно розглянути питання понятійного апарату, вживаного в офіційних документах. У нормативно-правових актах визначеного хронологічного періоду вживалися синонімічні до опозиційних православ'ю течій назви "розкольники", "іконоборці". Відзначимо, що негативним у такому випадку виступає нечіткість авторів деяких документів у з'ясуванні навіть релігійної належності "розкольників", що стало причиною перенесення понять на інші утворення. На цій підставі ідентичними виступають назви деяких протестантських і опозиційних православних общин. Для підтвердження доцільно навести терміни "молокани", "духовні християни" тощо. Розгляд проблеми ускладнюється