і тим, що "розкольниками" спочатку називали лише старовірів (старообрядців), які становлять релігійне утворення, відокремлене від офіційної православної церкви. Проте вже з другої половини ХІХ ст. дане поняття отримує більш широкий зміст, включаючи в себе і представників інших общин, належність до яких каралася в судовому порядку [19]. Тому дія нормативно-правових актів ХІХ століття щодо кола осіб автоматично поширюється на всі опозиційні до православ'я течії загалом і на представників духовного християнства зокрема.
Характерною рисою політики Катерини ІІ щодо віруючих було засудження їх не за дух нетерпимості, яким пронизане їх віровчення, а зважаючи на реальні докази вини: загрозу громадському порядку, відкрите протистояння владі тощо. Усі судові процеси, пов'язані з діяльністю духоборів, розглядалися у ході здійснення цивільного судочинства. Основним видом покарання виступало побиття різками (пом'якшене покарання) та вислання в Закавказзя (більш суворе покарання).
За П. Бірюковим, початком взаємин держави з духоборами виступає 1792 р., коли катеринославський губернатор писав у Петербург, що все, "...пов'язане з іконоборством, не заслуговує людинолюбства" [20.-С.48]. Мова йде про духоборів і молокан, які заявили про себе в цей час на Катеринославщині і з існуванням яких у той час не могли примиритися органи державної влади. О. Новицький визначає 1799 р. як час, коли влада звертає увагу на духовних християн, які здавна "в Росії впливають на розум і серця" [6.-С.24]. В останній третині 90-х років ХУІІІ століття у Херсонській губернії були засуджені представники духоборів. Аналогічні процеси розпочалися над маріупольськими та катеринославськими прихильниками даного вчення у Херсонському губернському управлінні. За донесенням губернатора міністрові внутрішніх справ їх звинуватили в тому, що поширювали своє вчення на вулицях і що натовпи людей постійно їх супроводжували. Відомі судові процеси над харківськими віруючими, що тривали до початку ХІХ століття. У цей час знаходимо конкретні відомості про ліквідацію хлистів у Калузькій та Московській губерніях, які мали зв'язок з аналогічними утвореннями на українських землях. Там священик Костянтин Іванов за підтримки місцевої влади увійшов у довіру до одного з діячів, унаслідок чого община була розкрита, широкому загалу повідомлено основні принципи віровчення, а над її членами відбувся суд [21.- С.172].
Зважаючи на вищевикладені аргументи, розглянемо особливості політики Олександра І щодо представників духовних християн. Основною його метою були спроби знизити активність останніх не шляхом уведення додаткових покарань, урізноманітнення засобів боротьби з ними, а звернення належної уваги, надання певних пільг та поступок. Виданий 1801 р. Височайший рескрипт передбачав повернення на батьківщину (у Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії) із Закавказзя та Сибіру чимало духоборів. О. Новицький вказує на нездатність чиновників спрогнозувати закономірний результат - відкриття нових общин. Коли царські наставники запитали повернених додому духоборів Харківщини про їхнє ставлення до монарха, ті відповіли, що поважають будь-якого поставленого від Бога царя: доброго вважають даром Божим, а злого - бичем за гріхи. На питання про сплату податків відповіли, що платити нічим; про військову повинність - що нема кого віддавати в рекрути. Такі відповіді свідчать про нейтральну позицію до влади з невизнанням (а не ігноруванням) деяких повинностей через неможливість їх виконання.
Фактом, що виступає підтвердженням зазначеної політики царизму щодо релігійних об'єднань є закриття справи духоборів в Ізюмському суді, яка набула широкого розголосу завдяки сприянню місцевої влади. Після цього духобори подають офіційне прохання виділити їм окреме поселення. Якщо О. Новицький та П. Бірюков вважають це добровільним кроком, то О. Титов зазначає, що згоду на переселення віруючі дають після тривалої настановної бесіди [22.-С.247]. Але результат у наявності: прохання виселення для компактного проживання в одному місці. У відповідь на це у 1802 р. видано Імператорський указ, який передбачав надання духоборам у їх розпорядження
місцевості по р. Молочній (Молочні Води) у Мелітопольському повіті Таврійської губернії.
*
Написання назв виданих нормативно-правових актів подається згідно із запропонованою їх орфографією в періодичних виданнях кін. ХІХ ст.
Обов'язковою умовою стало переселення, в першу чергу, жителів сучасної Слобідської України, де напередодні релігійну ситуацію оцінювала відповідна комісія у складі царських чиновників. Кожному з переселенців відводилися 15 десятин землі, гроші в сумі 100 руб. (у формі кредиту із зобов'язаннями повернути його впродовж 10 років), надавалося право звільнення від сплати податків на 5 років [23.-С.186]. За таких умовах відбулося переселення духоборів із Харківської, Катеринославської губерній, тобто пріоритет надавали, в першу чергу, жителям українських, а вже потім - власне російських губерній.
У наступний період, який охоплює більше десяти років, нових законодавчих актів не знаходимо. Є лише свідчення про здійснення переселень упродовж тривалого часу. В офіційних документах жителів місцевості по р. Молочній (Молочні Води) називали "поселенцями Мелітопольськими", але останні змиритися з цим не могли. Відоме звернення уповноважених цих общин Гончарова і Сорокіна до міністра внутрішніх справ із проханням затвердити офіційну назву поняття "духобори". Відповідь була лаконічною і полягала в дозволі називати себе саме так [24.- С.170]. Ф. Ліванов вважає це неабиякою сміливістю останніх. Проте, як свідчать наступні події, таке звернення стає не останнім, а згодом духобори стануть використовувати сприятливу для них політику держави (про це детально далі).
У 1816 р. Олександрові І вручили донесення із звинуваченнями віруючих у залученні на свій бік людей православного віросповідання.