Дійсно, такі випадки були непоодинокими. У селищі Верхня Білозірка Дніпровського повіту Таврійської губернії В. Бабаєв, М. Курбатов та Г. Руденко зі своїми сім'ями оголосили себе духоборами, розчарувавшись у православній вірі. Дніпровський земський суд не приймав рішення у цій справі до отримання Височайшого дозволу на переселення їх у Мелітопольський повіт. Ф. Ліванов знаходить аналогічні випадки із наступним поданням заяв на виселення до 1820 р. Херсонський губернатор граф Ланжерон перевірив усі дані, підтвердив їх і подав детальний звіт у відповідні інстанції.
Реакція духоборів була миттєвою, результатом цього стала Всепідданійша скарга, де розкривалися випадки зловживань щодо них на місцях: безпідставні затримання, арешти, допити, незаконне утримання під вартою, примусові зізнання у нескоєних злочинах тощо. Олександр І розглянув їхні вимоги і 10 жовтня 1816 р. зобов'язав чиновників подати детальні звіти та пояснювальні записки щодо цієї справи, а вже 12 грудня на ім'я Херсонського військового губернатора надійшов Височайший рескрипт, у якому говорилося про ставлення до місцевої бюрократії у зв'язку із згаданими зловживаннями. На попереднє прохання деяких керівників виділити для компактного проживання інше місце, імператор відповів відмовою у зв'язку з відсутністю вагомих аргументів. Після цього об'єктивно оцінити ситуацію в релігійному житті Мелітопольського повіту доручили таврійському губернатору Лавінському, який відвідав місцевість на р. Молочній і зробив висновок: по-перше, виселені віруючі ведуть себе скромно і стримано, збираються щонеділі у т.зв. "сирітських" будинках; по-друге, відзначаються працелюбністю, займаються землеробством і скотарством; по-третє, не ставлять за мету залучення інших до своєї общини (наводить приклад, що кожного дня у слободі перебувають близько 60 чоловік, але жоден із них не став сповідувати їхнє віровчення). Хоча О. Титов наводить інші дані, зазначаючи про значну кількість залучених з різних місцевостей.
23 серпня 1817 р. духобори знову подають імператорові чергове звернення, скаржаться на те, що їх не перестали називати "поселенцями Мелітопольськими". Цього разу Олександр І дав офіційну відповідь, дозволив використовувати запропоновану ними назву між собою, але не в офіційних відносинах із владою. Джерела повідомляють і про особисту зустріч монарха з духоборами під час своєї поїздки в Крим. Знаходимо факти про його перебування в селищі Тєрпєніє і ночівлю в одному з "сирітських" будинків [15.-С.84].
У наступні роки влада йде на певні поступки духовним християнам. Спочатку, у 1818 р., вони були передані із підпорядкування місцевої влади в юрисдикцію Опікунської контори, створеної 26 липня 1800 р. для управління іноземними колоніями Опікунської контори. Це було зроблено з метою уникнення зловживань та упередженого ставлення до них чиновників, оскільки аналогічні випадки були не поодинокими. А Височайше повеління від 28 грудня 1818 р. передбачало передачу пов'язаних з мелітопольськими поселенцями справ перед їх розглядом у судовому порядку імператорові, тобто монарх міг дати хід або навпаки припинити розслідування справи через недостатні умови обвинувачення. Ці заходи свідчили про створення сприятливих умов для розвитку духовного християнства в Таврійській губернії.
Слід відзначити, що масове переселення до вищевказаної губернії тривало до 1817 р. У 1820 р. дано офіційний дозвіл для виділення в цій місцевості додатково 5,236 дес. землі. Цього ж року переселення були повністю заборонені, хоча фактично тривали ще до 1824 р. Точна чисельність переселених духоборів невідома. Знаходимо дані, що до 1827 р. нараховувалося близько 800 сімей загальною чисельністю 3985 чол. [7.-С.75]. Хоча про переселення духоборів на Кавказ Олександром І даних немає, але у 1821 р. 2300 чол. вже проживали в Ахалкалакському повіті Тифліської губернії. Точно невідомо, який відсоток у загальній кількості складали українські духобори. Знаємо лише, що переселяли їх у першу чергу. На цій підставі робимо висновок, що вони склали основу, а, отже, переважну кількість жителів Молочних Вод. Уже потім сюди прибули віруючі Воронезької, Тамбовської, Саратовської губерній, Азова, Катеринбургу, Сибіру і навіть Фінляндії.
Серед переселенців були й інші представники духовного християнства, зокрема молокани. Це пов'язано з низкою нормативно-правових актів, які були спрямовані на врегулювання стосунків із представниками інших опозиційних до православ'я течій. У 1819 р. видано постанову про переселення суботників (одного з розгалужень молокан) Катеринославської губернії у Закавказький край та відхиленням прохання архієпископа Іова про поширення дії цієї постанови на віруючих Херсонської і Таврійської губерній. Після здійсненого переселення на Катеринославщині залишилося ще 59 молокан, але згідно з додатковим приписом міністерства внутрішніх справ вони також були переселені на Молочні Води.
Важливе значення для врегулювання відносин між державою та представниками різних релігійних общин мало Височайше положення 15 листопада 1824 р. Воно закріпило право віруючих, які повернулися в лоно православної церкви, на попереднє місце проживання, звільнення від сплати податків на 3 роки, вільний вибір роду занять та вступу до сільської та міської общини за згодою членів останньої, проте у випадку повернення до вчення, передбачалося виселення до Сибіру, а для чоловіків - доля рекрута.
Отже, у першій чверті ХІХ століття місцевість по р. Молочній (чи Молочні Води) є основним регіоном поширення духовних християн в Україні. Тут проживали переселені сюди за власним бажанням упродовж 1802-1820 рр. духобори. їхня загальна кількість становила 5 тисяч, а вихідців з України - близько 3 тисяч. Поряд із ними на цій території існували молокани, які засновували