На перший погляд, у методологічному відношенні історична наука й країнознавство начебто мало схожі одне на одного. Адже, по-перше, історикові доводиться відтворювати картину минулого, оперуючи, як правило, фрагментарними даними джерел, тоді як країнознавець має в своєму розпорядженні часто неосяжний масив інформації. По-друге, історик, як правило, не є сучасником подій і фактично конструює їх за історичними джерелами, країнознавець же може їх спостерігати хоча б на відстані. По-третє, історик у своїй професійній діяльності зазвичай має час для збору матеріалів та скрупульозного аналізу подій, що колись відбулися, а країнознавець, як експерт, повинен бути готовим до наукового пояснення подій відразу по тому, як вони стануться, та прогнозувати їх розвиток у майбутньому хоча б на рівні ймовірних "сценаріїв".

Проте насправді ці дві науки мають у царині методології значно більше спільного, ніж це спершу здається. Їх об'єднує потреба в цілісному й усебічному вивченні свого загального об'єкта. Для історії, в т.ч. історії тієї чи іншої країни, все, що сталося в минулому, є гідним її уваги [9, с. 303]. Те ж саме можна сказати й про країнознавство: все, що відбувається в країні, є гідним його уваги. Це зумовлюється і численними системними зв'язками між найрізноманітнішими подіями та явищами, і невідомістю, які саме події та явища вийдуть завтра на передній план і потребуватимуть наукового аналізу. Схожість двох наук і в тому, що вони досліджують передусім конкретику подій і явищ суспільного життя - минулих, сучасних, майбутніх. Проблему співвідношення "простору досвіду" й "горизонту очікувань" німецький історик Р. Козеллек вважає однією з ключових і в історичному аналізі [Див.: 10, с. 350-375]. Відмінність тільки в тому, що історія має справу з минулим сучасним і минулим майбутнім, а країнознавство - з теперішнім сучасним і теперішнім майбутнім.

У наукових дослідженнях застосування тих чи інших методів здебільшого визначається дефініцією самого об'єкта. На сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення цивілізації, оскільки дослідники, хоч і визнають складність і багатофакторність цього явища, часто надають перевагу якомусь одному з цивілізаційних факторів. Враховуючи набутки цивіліографії та виходячи з методологічних потреб різнобічного вивчення реальних сфер суспільного життя, відбитих в історичних фактах, дамо таке визначення: цивілізація - це нерівновага система взаємопогоджуваних політичних, економічних, соціальних і духовно-моральних засобів (комунікацій, принципів, інститутів), за допомогою яких суспільство забезпечує свою життєдіяльність та усталеність у часі й просторі. Таке інтегральне визначення відповідає традиційному трактуванню цивілізації як соціокультурної спільності і як цілісної системи, у якій підсистемами виступають політична, економічна, соціальна та духовно-моральна сфери суспільного життя. Зміст останніх, а разом з тим неповторність і усталеність самої цивілізації визначаються, на думку дослідників, її незмінним, або малозмінюваним, "ядром" - центральною підсистемою цінностей, передусім релігійних чи породжених релігією [Див.: 11, с. 3839].

Однак для країнознавства проблема тут виникає у зв'язку з тим, що країна і цивілізація рідко збігаються одне з одним. Якщо Японію ще можна вивчати як окрему цивілізацію, то структурні елементи Індійської чи Китайської цивілізацій ми знаходимо і в сусідніх з Індією та Китаєм країнах, а такі цивілізації, як Західна, Ісламська, Латиноамериканська, взагалі об'єднують десятки країн. За таких обставин пробувати проводити цивілізаційний аналіз окремо для кожної країни нераціонально. З одного боку, це були б численні повторення, а з іншого - ми б у більшості випадків навряд чи простежили логіку цивілізаційного розвитку на територіях, обмежених нинішніми державними кордонами, що встановлювалися зазвичай не за цивілізаційними критеріями.

Цивілізаційне "ядро" формувалося, по-перше, в інший історичний час і, по-друге, за територіальними межами більшості нинішніх країн. А вже потім цивілізаційна комунікація за різних обставин і в різні часи поширювалась із колишнього центру (або центрів) на нові території, переплітаючись із їх особливими природними, історичними, етнокультурними тощо умовами і набуваючи нового звучання і нових смислових відтінків. Отже, аналізові сучасного культурно- цивілізаційного змісту кожної країни має передувати відтворення процесу формування відповідної цивілізації, її історичної динаміки та особливостей її закріплення й функціонування на теренах цієї країни. При цьому слід мати на увазі, що в повноті своїх проявів ця цивілізація в жодній країні не представлена й не визначає все її життя, позаяк поряд із традиційними цивілізаційними структурами на це життя (по-різному в різних країнах і в різних сферах) впливають зовнішні, загальносвітові, глобалізаційні процеси (комунікації). Їх теж слід враховувати, і справа тут полегшується тим, що ці процеси за своїм змістом є комунікативним породженням і продовженням інших цивілізацій, передусім Західної, що також піддається вивченню методами цивілізаційного аналізу.

За наявності таких відмінностей між країнами, між їх минулим і сучасним, між місцевостями в самих країнах дослідження цивілізацій вже не буде простим вивченням конкретної реальності. Тут необхідно пройти більш складний шлях, як-от: побудови ідеальної цивілізаційної моделі, що має свою структуру і перебуває в історичній динаміці, та наступного "збагачення" (чи "доповнення") цієї схеми конкретикою історичного розвитку тієї чи іншої країни. Точно так модель стану й розвитку цілої країни збагачується й уточнюється конкретикою розвитку