ІІ.

Перед тим як перейти до конструювання цивілізаційної моделі, слід визначитись у ряді основоположних теоретико-методологічних проблем цивілізаційного аналізу.

Вищенаведене визначення цивілізації вказує на те, що цивілізаційну систему для забезпечення своєї життєдіяльності та усталеності використовує суспільство. Тому для нас принципово важливим є розуміння категорії "суспільство". У науковій літературі однаково прийняті два підходи до її розуміння: 1) як сукупності людей, об'єднаних спільними для них культурно-історичними умовами життя; 2) як системи найзагальніших зв'язків між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Перший підхід акцентує увагу на онтологічному антропоцентричному статусі суспільства, але цим фактично перекриває шлях до вивчення останнього засобами соціально-гуманітарних наук, оскільки в центр уваги ставить масу людей з індивідуальними, зазвичай унікальними, системами свідомості. Досліджувати суспільство через аналіз безлічі таких психічних систем - справа абсурдна, а спроби "сконструювати" розвиток суспільства на підставі начебто однаково властивих усім людям почуттів, як це робила позитивістська соціологія ХІХ ст. (Дж. Ст. Міль), нічого, крім створення штучної моделі суспільства, не дають.

Другий підхід зорієнтований на виявлення принципів організації суспільства та на його системний аналіз. Тут також є небезпека апріорного "моделювання" структури суспільства та його розвитку в заданому автором моделі напрямі - досить згадати марксистську соціологічну схему, підпорядковану комуністичній ідеї. Проте в загальних рамках цього підходу можливий і такий варіант аналізу, коли ідеологічні чинники нейтралізуються, суб'єктивізм дослідника зводиться до мінімуму (повністю уникнути його не вдасться), а апріорне "нав'язування" суспільству якогось вектору розвитку та його кінцевої мети методологічно усувається. Цей варіант демонструє системна теорія класика сучасної соціології німецького соціолога Нікласа Лумана (1927-1998).

Згідно з теорією Н. Лумана суспільство є операційно закритою комунікативною системою. Як і будь-яка системна теорія, вона передбачає наявність цілісної системи (суспільства), підсистем (суспільних структур) і структуроутворюючих елементів. Але на відміну від багатьох системних теорій, де елементами виступають люди або їхні дії (наприклад, у Т. Парсонса [Див.: 12]), у Н. Лумана такими елементами є комунікації між людьми. Комунікація - це спілкування, стрижень якого становить передача інформації. Її внутрішня структура складається з трьох компонентів: факту повідомлення, наявної в ньому інформації та розуміння останньої адресатом. Будь-яка комунікація відбувається тому, що несе певну порцію нової інформації. Водночас повторення фрагментів (тем) інформації дозволяє викристалізувати ("зконденсувати", в термінах Н. Лумана) їхні смисли, завдяки чому люди й розуміють мову, дії та взаємодії інших людей і самі можуть включатися в ті чи інші суспільні процеси [13, с. 72-78].

Комунікації можуть мати різні форми: розмова, вчинок, дія, твір мистецтва, текст (науковий, релігійний, художній), демонстрація переживання (цінностей, любові) та інші зовнішні вияви індивідуальної свідомості. Головне - щоб вони виступали повідомленнями для інших людей, несли їм ту чи іншу інформацію, й були для них зрозумілими незалежно від того, приймаються вони адресатами чи відхиляються. Такі пов'язані між собою комунікації вибудовуються в суспільні структури, суспільну діяльність, і, врешті-решт, у саме суспільство. Найсуттєвішим же є те, що кожна така наділена смислом комунікація є джерелом інформації не лише для учасника комунікації, а й для дослідника (у т.ч. країнознавця чи історика), якщо вона стала йому відомою.

Це означає, що теорія Н. Лумана вказує шлях системного вивчення стану й розвитку суспільства на підставі безпосередньо джерел, причому не так важливо - йдеться про системне дослідження окремих історичних фактів, чи про функціонування суспільства в цілому. Щоправда, тут залишаються ще загальні герменевтичні проблеми інтерпретації самої інформації, але й їхнє розв'язання полегшується тим, що до уваги береться операційна закритість соціальної системи й досліджуються лише "власні значення" комунікацій, тобто такі, які закріплені в стабільних формах суспільної поведінки людей.

Операційна закритість тут означає, що комунікації будуються на основі само-референції (само- віднесення), тобто зорієнтовані тільки на самі комунікації - як минулі, так і наступні. Але вони завжди містять і "зовнішній бік" - іно-референцію (іно-віднесення), тобто відбуваються з "оглядкою" на зовнішнє середовище системи, з яким здебільшого й пов' язана тематика комунікацій, але яке безпосередньо на само-референційний характер комунікацій не впливає [13, с. 64-65]. Таким зовнішнім світом комунікації, який вона тематизує, можуть бути і природне середовище, і людські системи свідомості, і сфера божественного, а для комунікацій в підсистемах суспільства - процеси в інших його підсистемах.

За цією теорією розвиток операційно закритої комунікативної системи відбувається шляхом її автопоезису, тобто "самотворення" (грецьке слово роіеєіє означає - творчість, творення, від цього ж слова - "поезія"): система еволюціонує за рахунок продукування все нових і нових комунікацій, з яких вона надалі й складається та які приєднуються до попередніх комунікацій, перебуваючи з ними в рекурсивному (зворотному, циркулярному) зв'язку [13, с. 68-69]. Розглядаючи питання еволюції комунікативної системи в площині просторово-часових координат, можна сказати, що у просторі (географічному, соціальному тощо) вона поширюється до тих меж, куди сягають породжені нею комунікації, а історично продовжується доти, доки не припиниться її автопоезис. Для суспільних комунікацій певного цивілізаційного змісту цим якраз і окреслюються географічні та хронологічні рамки існування цивілізацій. Якщо спробувати співвіднести між собою поняття "суспільство" і "цивілізація" відповідно до категоріального апарату теорії Н. Лумана, то вийде, що суспільство - це операційно закрита система комунікацій, а