О.А. Бачинська

ЗАДУНАЙСЬКІ ЗАПОРОЖЦІ У ВИРІ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ 1806-1812 рр.

Перебування запорожців у межах Османської імперії - одна із цікавих сторінок в історії козацтва. Активні дослідження даного питання розпочались з 90-х років ХХ ст. Через брак необхідних джерел наявні монографії, дисертаційні дослідження та статті [1; 2; 3] залишають чимало недостатньо розроблених аспектів з історії так званих турецьких або задунайських запорожців. Одним із таких аспектів є становище задунайців під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. та їхня участь у військових діях на боці турецької армії.

Напередодні війни Січ задунайських козаків знаходилась в селищі Катирлез (Сфинту Георге), інші поселення - на територіях, що відвів їм султанський уряд "в округах Кілійському та Аккерманському", місцях "нижче Старої Кілії на острові в житлах некрасівських, звідки браїловський паша вигнав некрасівців [4] і поселив запорожців" [1.-С.37]. Некрасівці у складі військ ізмаїльського паші Пеглевана здійснили напад на Катирлез і спалили житла запорожців, багатьох порубали. Внаслідок таких подій задунайці змушені були перебратися до Браїлова під захист браїловського паші. Про це збереглось чимало свідчень як російських розвідників, так і самих задунайців. Більшість дослідників вважають, що це сталося у 1805 р. і призвело до знищення Катирлезької Січі, однак частина науковців датує її ліквідацію або 1806 р., або 1812 р. [1; 2; 3; 5].

У листопаді 1806 р. російські війська перейшли дністровський кордон (офіційно Туреччина оголосила війну Росії 18 (30) грудня) і в середині грудня вийшли на Дунай, де розташовувались оселі задунайців. За даними російської розвідки мобілізовані частини козаків знаходились в браїловській окрузі під загальним керівництвом назиря Ахмет-паші, безпосередньо розміщувались у Браїлові, Рущуку, Галаці, Ізмаїлі, Кілії, островах Дунайського гирла, входили до турецької річкової флотилії. Задунайці відрізнялись високою боєздатністю і, що особливо важливо, знанням зручних таємних переходів через Дунай [1.-С.39,45].

Керував мобілізованими частинами козаків кошовий отаман Гнат Коваль, який був обраний на цю посаду в 1805 р. або в 1806 р. Він перейшов за Дунай після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. Подальші відомості про нього з'являються лише з 1803 р., коли він ще як полковник з "почесними козаками" прийшов до російського консула в Галаці з'ясувати положення амністії, яку оголосив російський уряд тим, хто зайшов за кордон. З липня 1804 р. Гнату Ковалю російські чиновники надсилають листи через спеціальних агентів для того, щоб "викликати його з іншими товаришами до Росії" (але в листах його називають чомусь козаком Батуринського куреню) [1.-С.37- 38; 5.-С.299-300]. 13 грудня 1806 р. новоросійський генерал-губернатор Е.Й. Ришельє звертався до нього уже як до кошового отамана із закликом перейти до Росії і від імені Олександра І обіцяв "на Кубані землю, права, привілеї і переваги кожному чину запорозькому" присвоїти. Звернення мав передати задунайський старшина Трохим Гайдабура [1.-С.40; 5.-С.301-302].

Разом із кошовим отаманом у Браїлові знаходилась старшина, зокрема писар Данило Білий, і духівництво [6.-Арк.4]. Значна кількість задунайців перебувала в Ізмаїлі. Уже в листопаді 1806 р. близько двох тисяч запорожців з Ізмаїла були переведені до Браїлова, а частина продовжувала залишатись у фортеці. До Браїлова за наказом назиря стягувалися й інші задунайські частини з різних міст і фортець, зокрема Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина. Серед "запорозької команди" Браїлова були Дем'ян Куцуба, Яків Бойченко, Семен Дубина, Онисим Губа, Кирило Безпалько та інші. Усього запорозький гарнізон Браїлова навесні 1807 р. нараховував від 1 000 до 1 500 козаків. У задунайців зберігалась адміністративно-управлінська структура, поділи на курені та інші атрибути січового козацького устрою [5.-Арк.5-10зв.; 7.-Арк.16зв.; 8.-Арк.21-22зв.]. Можна також припустити, що тут знаходився Задунайський Кіш, а Катирлез продовжував залишатися центром задунайців, хоч і не був відновлений як Січ через війну. Перебування цього часу задунайських рибалок в "урочищі Катирлез" підтверджується біографічними даними козаків [8; 9; 10]. О. Рябінін-Скляревський теж вважав, що Січ задунайців напередодні та під час війни залишалась на старому місці [5.-С.301].

З початком війни в лавах задунайців відбувся розкол на дві партії - одна трималась турецької, друга - російської орієнтації. Російське командування постійно зверталось до тих, хто вагався і не наважувався на перехід, використовуючи, як таємні листування, так і офіційні заклики. Зокрема прикладом першого може бути згадане вище листування і діяльність духівництва. Так за свідченням задунайця Дмитра Капіноса в Січ пришли три ченці, відправили в січовій церкві службу й оголосили, що "Росія вступає у війну з турками і кинули у церкву прокляття, хто з запорожців не залишить турецького володіння і не повернеться до Росії, наважиться підняти зброю проти Росії буде проклятий". Після цього, уже наступного дня, Капінос із 300 запорожцями на човнах прибув до Херсона, "інші запорожці залишились за Дунаєм та вступили на службу до турків у фортеці й усі майже знаходились при гарматах в турецькій армії". Залишився, за його свідченнями, і кошовий Коваль [11.-Арк.344-345].

Одним із дієвих засобів російського командування стало штучне формування волонтерських команд у складі російської армії і, зокрема, так званого Усть-Дунайського Буджацького війська, за зовнішніми ознаками схожого на колишнє Військо Запорозьке. Його формування розпочалось у грудні 1806 р. і вже відразу в Кілію перейшли 60 задунайських