Від кінця 1939 р. німецька національна меншість отримала й інші привілеї на окупованих землях: пріоритет при зачисленні до вищих та середніх ланок адміністративного апарату, підвищений продовольчий пайок, протегування й опікування з боку центральних інстанцій у Берліні тощо.

На найнижчому щаблі суспільства згідно з расовим вченням нацистів перебували євреї, чисельність яких на окупованих польських територіях складала 3,5 мільйона чоловік [12.-8.118]. Нацисти ніколи не приховували, що боротьба з євреями є найголовнішим завданням їх партії, і з приходом націонал-соціалістів до влади терор проти євреїв став складовою частиною політики німецької держави [13.-С.22- 24].

На початку Другої світової війни нацисти не мали чіткого плану та єдиної позиції в політиці щодо польських євреїв. Але з перших днів окупації польських територій розпочали "генеральну репетицію геноциду", переслідування та масові вбивства єврейського населення. На території Польщі вводилися спеціальні правила для існування єврейської громади. Згідно з розпорядженнями окупаційної адміністрації, польські євреї позбавлялися свого рухомого та нерухомого майна, а також усіх політичних та громадських прав.

З початку окупації польське населення єврейського походження було сконцентровано на замкнутих ізольованих дільницях (гетто). 21 вересня 1939 р.

вийшло розпорядження начальника поліції безпеки та СД "третього рейху" Рейнхарда Гейдріха про переселення євреїв з сільської місцевості до великих міст. Вже в цьому документі зазначалося, що анексовані польські області повинні були повністю очищені від євреїв. А на терені генерал-губернаторства визначалася потреба в створенні кількох пунктів концентрації євреїв, щоб полегшити наступні заходи проти цієї етнічної групи. Причому ці пункти повинні являтися залізничними вузловими пунктами або розташовуватися поблизу залізничних колій [12.-S.39].

Перші гетто в Польщі почали з'являтися з жовтня 1939 р., а в 1940 р. вони вже існували в Варшаві, Лодзі, Ченстохові, Радомі та інших великих містах генерал- губернаторства. Найбільш типовим і великим на території окупованої Європи було Варшавське гетто, яке виникло 30 квітня 1940 р. Нацистська політика, яка проводилася в гетто, відповідала головній концепції - "максимум євреїв на мінімумі території". І дійсно: чисельність Варшавського гетто перевищувала 450 тис. чоловік. В одній кімнаті розміром до 7 м2 мешкало від 6 до 15 і більше чоловік [13.-С.26]. Все це призводило до значного забруднення і створення антисанітарних умов існування. Переселення євреїв до гетто та створення там неймовірних умов існування значно спростили наступні кроки натхненників та виконувачів Голокосту.

Євреї, що проживали на польських землях, зазнавали різного роду обмежень і поза стінами гетто. Так, єврейську громаду було відокремлено від решти населення зобов'язанням носити на одязі спеціальну дискримінуючу шестикутну "зірку Давида". За наказом поліцейських інстанцій їм навіть заборонялося користуватися транспортними засобами. Невдовзі вони були зовсім поставлені поза законом. Згідно з § 3 наказу начальника поліції та СС на терені губернаторства Вільгельма-Фрідріха Крюгера кожен не єврей, який "прийняв до свого помешкання, переховував або харчував єврея, підлягав смертній карі" [14.-С.199].

У рамках прискорення так званого "остаточного вирішення" єврейського питання німецькі каральні поліцейські органи під загальним керівництвом вищої поліцейської влади країни використовували антиєврейські настрої серед польського та українського населення. Від початку жовтня 1939 р. оперативні групи (айнзацтрупи) приступили до фізичної ліквідації представників місцевої інтелігенції, особливо на "приєднаних" до рейху землях. Ґрунт для проведення цієї акції підготували антиєврейські виступи місцевого польського та українського населення, інспіровані оперативними командами служби і безпеки (СП) [15.-S.818].

Отже, німецька окупаційна адміністрація на польських землях проводила щодо єврейського населення політику, направлену на переслідування та масове фізичне знищення. В результаті антисемітської політики гітлерівської Німеччини в 1939-1941 рр. з анексованих польських територій було виселене майже усе єврейське населення у кількості 530 тис. чоловік і розміщено у гетто та концтаборах генерал- губернаторства [16.-S.45]. Вже в цей період розпочалася масова ліквідація єврейської меншини Польщі. Але остаточно "вирішене єврейське питання" в регіоні, згідно зі словами начальника СС та поліції губернаторства Вільгельма-Фрідріха Крюгера, було лише у 1943 р. За неповними даними, в роки німецької окупації було винищено більше двох мільйонів польських євреїв [2..289].

Дещо іншою виявилася національна політика окупаційної німецької адміністрації щодо поляків та українців. Поляки становили найбільшу національну групу населення Польщі. Згідно з даними на 1939 р. поляків нараховувалося 24 млн. чоловік [17.-S.120]. Українське населення на землях генерал-губернаторства у жовтні 1939 р. складало 820-850 тис. чоловік [18.-С.17], а на "приєднаних" до рейху територіях - приблизно 11 тис. чоловік [17.-S.122]. Українці теж становили собою значну національну меншину. Поряд з важкою матеріальною ситуацією в роки німецької окупації польський та український народи зазнавали національних утисків. У ставленні нацистської верхівки "третього рейху" прослідковувалася чітка лінія,

направлена на культивування напружених відносин між двома націями.

Поляки, що були основною групою населення, як і всі слов'янські народи в нацистській ідеології трактувалися, як "люди нижчого ґатунку". Одна частина їх підлягала винищенню, інша - зведенню до статусу рабів, решта - виселенню. Стосовно польського населення нацистські службовці, в межах окупаційної політики, застосовували метод неприродного розчленування польської нації по можливості на менші групи. Нацистська верхівка реалізовувала ці наміри шляхом виділення та включення деяких етнічних польських груп до системи національних списків на "приєднаних" до рейху територіях. А саме,