визнавалися приналежними до німецької нації особи мазурського, кашубського, сілезького або верхньосілезького походження. Крім того, німецька влада застосовувала чимало різноманітних заходів для утворення спеціальної "гуральської народності". Не приймався до уваги і невеликий за чисельністю розмір цієї етнічної групи. Гуралі з гірських районів Закопанего, Нового Таргу, Сцавици та околиць налічували не більше 70-80 тис. чоловік [2.-8.159]. Виділення певних етнічних груп з польського середовища мало за мету внести розкол серед населення, викликати недовіру та навіть ворожнечу.
У той же самий час на польських територіях німецька адміністрація проводила політику підтримки польського населення на противагу українському. Наочно це проявилося у заохоченні німецькою адміністрацією повернення поляків на посади, які вони займали в регіоні до вересня 1939 р. В їх руках було залишено частину дрібних підприємств і великих маєтків. Здійснювалися окремі заходи соціальної підтримки польського населення. В дистриктах губернаторства були організовані філії Головної Ради Опіки під назвою "Польський Комітет Допомоги", що організовував польські дитячі садки, домагався перед окупаційною владою звільнення з ув'язнення запідозрених в підтримці руху Опору поляків і т. п. [3.8.194].
За сприяння німецьких цивільних інстанцій багато поляків видавали себе за осіб німецького походження (фольксдойче) і зайняли подекуди досить високі посади в адміністрації генерал-губернаторства, а іноді і на "приєднаних" до рейху польських землях. В такий спосіб, наприклад, мешканці анексованих територій польської національності оволоділи багатьма посадами німецької кримінальної поліції при команді СП і СД, перебуваючи на яких вони нерідко проводили нічим неприховану антиукраїнську та антиєврейську діяльність.
Німецьке керівництво, здійснюючи управління польськими територіями, багато в чому підтримувало українське населення на противагу польському. У ставленні до українського населення, особливо в генерал-губернаторстві Ганс Франк намагався використати ту обставину, що польські уряди в період між Першою і Другою світовими війнами не спромоглися належним чином унормувати становище українського народу на землях тогочасної Польщі. Вже за перший рік існування губернаторства українське національне життя набуло певного розвитку. Працювала організаційна сітка Українського Центрального Комітету (УЦК), українські наукові та навчальні заклади, діяв ненімецький суд, українська поліція, господарські установи, виходила українська преса, проводилося культурне обслуговування українського населення [19].
Це задоволення, принаймні поверхове, деяких обмежених потреб українського громадського життя на польських територіях, з одного боку, суттєво відрізнялося від нацистської національної політики у ряді інших окупованих Німеччиною регіонів Європи. З другого ж, це не суперечило висунутому в Берліні головному завданню німецької східної політики, особливо актуальному в умовах тотальної війни - створенню умов для максимального залучення місцевих мешканців до роботи на військово-промисловий комплекс Німеччини.
Взагалі підтримка українського населення, на противагу до польського, йшла в руслі здійснюваного нацистами у політиці принципу "поділяй і владарюй". Втілення його на практиці на польських територіях стало підготовкою ґрунту для проведення в життя розроблених у Берліні проектів переселення у майбутньому мешканців обох національностей з польської території і заселення їх німецькими колоністами. Визначаючи завдання німецької політики, генерал-губернатор Ганс Франк під час засідання уряду губернаторства у Кракові 11 березня 1942 р. вказав: "Нашою метою - незалежно від часу, який передбачено на її реалізацію, - повинна бути підготовка для німецького заселення цілого краю Вісли... Це, очевидно, буде можливим лише тоді, коли з плином часу звідти буде усунуто обидві народності - поляків і українців. Не підлягає сумніву, що для проведення таких змін потрібні десятки років" [18.- S.312].
Саме із промов Ганса Франка випливає ще один момент - якої ваги надавали нацисти українсько-польському протистоянню. На зборах нацистської партії в Кракові 15 серпня 1942 р. він особливо наголошував, що в інтересах німецької політики треба підтримувати напруженість між поляками та українцями: "Чотири і півмільйона українців (мається на увазі і територія дистрикту Галличина), які ми маємо в краю, є надзвичайно важливою противагою полякам. Тому я все старався втримати їх у якомусь настрої політичного задоволення, щоб стримати їх від співпраці з поляками... Зле б діялося у нас в генерал-губернаторстві, коли б між українцями і поляками наступила політична співпраця і коли б ми втратили керовану нами "гойдалку політичних протиріч "між українцями і поляками" [20.-S.508-512].
Таким чином, німецька національна політика, являючись невід' ємною частиною німецького "нового порядку", не була однаковою щодо усіх національних груп населення Польщі. По відношенню до німецької та єврейської меншин проводилася класична політика контрастів - від максимальної підтримки перших до переслідування й масового фізичного знищення інших. У відношенні до польської та української національних груп офіційно проводилася політика однакового трактування. На практиці ж у політиці щодо представників двох слов'янських національностей керівництво рейху періодично і залежно від регіону надавало пріоритет одній із них для залучення до тіснішого співробітництва з окупаційною адміністрацією й протиставлення іншим національним групам. В німецькій політиці щодо поляків та українців провідне місце зайняла лінія на недопущення зближення обох груп на політичному та інших рівнях. Шляхом роздроблення, національного протиставлення, травлення однієї групи населення з іншою нацисти намагалися реалізувати плани знищення польського народу.
Джерела та література
Пфеффер К.Г. Немцы и другие народы во Второй мировой войне // Итоги Второй мировой войны. Сборник статей. - М., 1957.
Madajczyk Cz. Polityka III Rzeczy w okupowanej Polsce 1939-1945: W 2 t. - Warszawa, 1970. - T.1.
Torzecki R. Polacy
