перебільшують роль цієї установи в управлінні державою доби раннього нового часу, то інші дослідники, враховуючи великі періоди їх спеціалізації, приділяють Таємній раді мало уваги, це не сприяє чіткому визначенню місця Таємної ради в системі англійського абсолютизму та оцінки її значення для розвитку англійської державності. Розбіжності в вирішенні питань щодо діяльності Таємної ради та її ролі в системі державного управління раннього нового часу обумовили мету та завдання нашого дослідження - визначити місце та роль Таємної ради в Англії XVI ст. на етапі формування раннього абсолютизму.
На наш погляд, якісні зміни в діяльності Таємної ради почалися не з 30-х рр. XVI ст., а трохи раніше - з другої половини XV ст. Саме в період правління Генріха VI (1422-1461) з'являється термін "Таємна рада" (Privy Соипсії) на зміну "королівській раді", яка існувала в середньовіччі. Однією з найважливіших особливостей англійського раннього абсолютизму є те, як почався процес його формування: перші цеглини фундаменту були закладені у досить смутні часи, у період війни Червоної та Білої троянд. У зв'язку з цим саме за управління Едуарда IV починають відбуватись важливі зміни у життєдіяльності Таємної ради. Едуард ІУ хоч і намагався правити одноосібно, але вважав за необхідне мати при дворі раду. Але змінились принципи формування ради - і за Едуарда IV (1461-1483), і за Річарда III (1483-1485) рада стала опорою монархів. Королі особисто управляли цією установою. Це мало свої вади: рада автоматично розпускалась зі смертю короля. Кожний монарх повинен був призначати своїх власних членів ради, а цей процес вимагав часу та вміння розібратись у ситуації [7, p. 12]. У період з 1461 по 1483 рр. до нас дійшли імена 124 чоловік, які називались членами ради. 88 з них, за документами, продовжували бути членами ради і після 1471 р. (другий період правління), серед них були: 21 представник знаті, 35 - церкви, 23 чиновники двору [4, p. 10].
Ці цифри говорять про те, що Едуард IV прагнув значно скоротити членство світської знаті у раді. Велика кількість духовенства у раді пояснюється його освіченістю, а також відсутністю прав на законних спадкоємців. Значну групу становили чиновники двору, чисельність яких у раді подвоїлась у порівнянні з першим періодом правління Едуарда. Вони представлені юристами та вихідцями з чиновників місцевого управління, де вони займали ключові пости, маючи широкі зв'язки, і отримали значний професійний досвід в управлінській діяльності. Тому їх присутність мала значення як для дієвості виконання рішень ради на місцях, так і для зростання керівної ролі Таємної ради. Кількість членів ради, присутніх на кожній окремій зустрічі, постійно варіювалась в залежності від питань. Але в засіданнях Таємної ради, як правило, брала участь тільки частина її потенційних членів. У документах, що збереглися, навіть рада, яку скликав Едуард VI, налічувала 20 радників [7, p. 12]. Складовою частиною Таємної ради були комітети, які повинні були охопити своєю діяльністю основні напрямки управління державою. Діяльність ради можна прослідкувати в адміністративному житті Англії, а також у фінансовій та політичній сферах [8].
Історію Таємної ради за правління ранніх Тюдорів можна умовно поділити на два періоди: перший - 1485 - 30-ті рр. XVI ст.; другий - 30-ті рр. XVI ст. - 1547 р. Критеріями поділу стали зміни у принципах формування Таємної ради, у її складі та структурі, а це в свою чергу істотно змінило державний статус цього органу, його взаємовідносини з королівською владою та функції. На першому етапі діяльність ради визначалась тими завданнями, які ставив Генріх VII. Він, як фундатор нової династії, вбачав головне її завдання в зміцненні його трону. Перша рада Генріха VII складалась з 5 перів, 2 єпископів та 9 інших членів. Представників старої знаті практично не залишилось у раді, зате більшість становили нові дворяни, здебільшого зобов'язані королю та безмежно віддані йому. Членів Таємної ради король призначав сам. Вони не були підзвітні парламенту, а були підпорядковані безпосередньо королю. Едуард IV намагався витиснути родову аристократію з ради та відтіснити її від управління державою в цілому, для Генріха VII також головними якостями, що слугували перепусткою у раду, стали здібності, вірність, відданість, а не походження. Дослідник С.А. Слівко в кандидатській дисертації проаналізував новий склад ради Генріха VII, у яку ввійшли 3 представники старої знаті, але з новими титулами, 4 лорди, які отримали баронство за часів Генріха VII, 3 єпископа (серед них Мортон та Фокс), решта представники нового дворянства [9, с. 10]. Англійський історик А.Л. Мортон відмічає, що Генріх VII став спиратися на нову знать, до якої ввійшли представники таких фамілій, як Сесіли, Кавендіші, Расселі, Бєкони, Сеймури, які стали креатурами Тюдорів [10, с. 150]. Найбільш видатним представником старої знаті у раді був тридцятирічний Джон де Вер, граф Оксфордський, який бився в рядах війська Генріха при Босфорі та отримав призначення на посаду Великого Чемберлена (міністра двору) та лорда-адмірала. Генріх VII, однак, не обмежував членство у раді тільки своїми безумовними прибічниками. Потреба зміцнення влади диктувала необхідність залучення і колишніх діячів з оточення Йорків. Так, Томас Ховард, граф Сурей, який був прихильником Річарда при