Босфорі, спочатку був ув'язнений у Тауері, але через 3 роки звільнений, став графом Лінкольном та увійшов до складу ради Генріха VII. З аристократії одним із найбільш впливових членів Таємної ради в 80-90-ті рр. став Джон Мортон, з 1487 р. - канцлер, а наприкінці 90-х рр. - кардинал та архієпископ Кентерберійський. Річард Фокс, королівський секретар, був постійним радником короля, пізніше став єпископом Вінчестерським. Наступником Д. Мортона на посту канцлера та дійсним членом ради стає Вільям Вохм, який пізніше став єпископом Кентерберійським. Вихідці з дрібних землевласників та фахівці, чиновники, особливо юристи, становили більшість Таємної ради Генріха VII. Серед них Генріх VII особливо виділяв тих, хто, на його думку, міг виправити фінансове становище держави. Він зробив ставку на людей, які були знайомі з законами, чия кваліфікація характеризувала їх краще, ніж соціальне походження.
Таємна рада стала складним органом. Окрім власне членів ради, що присягнули королю як носієві суверенітету, до участі у нарадах залучались експерти та урядові чиновники, що служили королю на правах радників. Їх налічувалось до 200 чоловік.
Щоб зберегти наступність в управлінні державними справами, Генріх VII, залишаючи ряд старих посад, запроваджує нові. Так, був призначений новий канцлер - єпископ Вінчестерський, але до вересня 1485 р. залишався на посаді і старий. Томас Лоувель був призначений канцлером державної скарбниці, але водночас один із старих лордів теж залишався на своїй посаді до лютого 1486 р. [3, с. 229]. Такий підхід дозволив належним чином організувати державне управління, розхитане війною Червоної та Білої троянд, та зберегти наступність у розвитку установи на самому початку правління Генріха VII. Генріх провів структурні зміни Таємної ради, розділивши її на велику та малу ради. Велика рада збиралась головним чином для обговорення політичних, фінансових, дипломатичних та церемоніальних потреб короля та держави. Малу раду Генріх використовував для вирішення та обговорення своїх нагальних проблем.
Одночасно Таємна рада складалась з ряду комітетів, через які можна було прослідкувати її реальну роботу. Серед них найбільш відомі: комітет інспекторів із земельних прибутків; комітет розгляду скарг бідних; комітет із законів (або вчена рада) тощо. Найгіршою славою серед комітетів Таємної ради користувалась вчена рада з законів. Цей комітет засідав з 1500 р. у графстві Ланкастерському, спадкових землях Тюдорів, яке для Генріха VII стало полігоном, де він випробував майбутні нововведення для всієї держави. Призначений канцлером у 1504 р. у графстві Ланкастерському, Річард Емпсон, юрист за освітою, член земельної адміністрації, очолив раду. Він працював разом зі своїм таємним компаньйоном, колишнім шерифом Лондона, а з 1504 р. спікером парламенту Едмундом Дадлі. Під їх керівництвом комітет із законів провів ряд фінансових заходів, вельми вигідних короні. Особливо відзначився комітет у питаннях накладення штрафів за негідну поведінку шерифів та тих, хто порушував королівські прерогативи у питаннях опікунства і ліврей [7, р. 35]. Найбільше незадоволення викликав той факт, що комітет діяв поза судами, а значить, на загальну думку, мав безліч можливостей для зловживань.
Поділ ради на комітети дозволив упорядкувати управління державою, бо вони займались певною сферою діяльності, і в цілому виконували функції урядових департаментів. Через них протягом XVI ст. Таємна рада почала поступовий процес трансформації з дорадчого органу в орган виконавчої влади. Діяльність Таємної ради, як органу виконавчої влади, визначалась характером взаємовідносин короля і ради. Король особисто, за власним вибором, скликав Таємну раду і визначав склад світських та духовних лордів, яких запрошували на засідання. Як правило, членами ради були два архієпископи та чиновники, яких очолював канцлер. До них приєднувались з числа Таємної ради декілька таємних радників, які повинні були завжди знаходились при особі короля, де б він не був, в Англії чи за кордоном [11, р. 217; 2, р. 31]. Жоден із членів ради не міг особисто виявити бажання бути присутнім на тому чи іншому засіданні ради. Жорстко дотримувалися принципу, що раду скликає король, коли йому це потрібно і тільки з тих, хто потрібен був йому для вирішення того чи іншого питання. Ініціатива вибору питань, що обговорювались, також йшла від короля. Тільки король мав право визначити коло питань для обговорення.
Підсумком засідань ради були її постанови. Якщо у пізньоланкастерський період оригінальність директив ради скріплювалась малою державною печаткою, що підкреслювало вплив ради на короля, то за Едуарда ІУ додавались особиста королівська печатка та підпис. Цю традицію закріпив і Генріх VII Тюдор і цим підкреслив визначальне місце саме монарха по відношенню до Таємної ради та її характер дорадчого органу, акти якої не мали самостійної законодавчої сили.
За Генріха VII Таємна рада збиралась тільки у тому випадку, коли була необхідність колективного обговорення якого-небудь питання як зовнішньополітичного життя, так і проблем внутрішньої політики, важливих з точки зору самого монарха. Так, за період з 1485 по 1502 рр. Генріх VII збирав раду тільки 5 разів для обговорення питань оподаткування та зовнішньої політики [4, p. 56]. Отже, Таємна рада Генріха VII не була регулярним органом. Вона залишалась в часи правління Генріха VII органом дорадчим при королівській персоні і не мала право приймати самостійні рішення, її акти не мали законодавчої сили. Незважаючи
