Придворними справами займався керуючий придворним відомством. Незважаючи на викорінення родової аристократії, ряд посад у органах управління продовжували передаватись у спадок, що було свідченням живучості традицій приватної влади та в якійсь мірі недостатньої розвиненості публічних, правових функцій монарха. Особливо слід виділити посаду королівського секретаря. Він був особистим службовцем короля, хоча тільки з 1601 р. королівський секретар отримує офіційний статус [5, p. 436]. Дієвість інституту секретарів підтвердила історія. За Єлизавети Тюдор продовжують використовуватись основні принципи роботи офісу секретарів, організованого Т. Кромвелем. Спочатку посада була другорядною, хоч мала значний вплив у адміністрації. Про королівського секретаря вперше згадується ще за правління Генріха II. З 1476 р. він називається головним секретарем. Якщо пери парламенту, радники корони мали право особистого доступу до короля, члени Таємної ради звертались через письмові пропозиції, то всі інші піддані звертались до короля тільки через секретарів. Секретар перетворюється в звичайний канал спілкування між королем та його людьми, між його величністю та радою, посередником між підданими та королем. Важливість посади секретаря була офіційно визнана у 1526 р., коли за указом Генріха VIII її ввели до складу членів Таємної ради. Томас Кромвель, який деякий час сам був секретарем Генріха VIII, зрозумів адміністративну значимість посади. На початку XVI ст. головний секретар був лише клерком, який знаходився при королі та повинен був відповідати за його особисту печатку. Коли цю посаду отримав Т. Кромвель, її значення зросло. Він намагається поставити секретаря в один ряд з найбільш значущими чиновниками держави. Секретар, як і раніше, числився за придворним штатом, але йому належали місця зразу після перших членів Двору, а у парламенті та в раді їх місця були визначені статутом: "Секретар, якщо він має баронський титул, займає перше місце серед баронів, якщо ж він єпископ, то попереду всіх єпископів тощо" [12, с. 143]. Поступово один секретар перестав справлятись із зростаючою кількістю справ. З 1540 р. Генріх VIII призначає двох секретарів. Кожний з них одержував печатку для додатка до рескриптів та письмових розпоряджень, вів письмовий облік у особливому журналі, який зобов'язаний був тримати відкритим для взаємного контролю [11, p. 206-207]. Широке коло державних справ, що вели секретарі в 30-40-і рр. XVI ст., сприяло розширенню штатів. З'явились допоміжні секретарі, які володіли французькою та латинською мовами. Вони перекладали дипломатичне листування, кореспонденцію. Пізніше з цього штату вийшли люди, які проводили різного роду дипломатичні переговори. Основні секретарі зробили своє становище таким, що фактично стали міністрами корони у внутрішніх та зовнішніх справах. Т. Кромвель поєднав структурну та функціональну реорганізацію Таємної ради, вважаючи за необхідне провести централізацію адміністративної влади в руках малих рад. На перший погляд здається, що нічого нового це нововведення не внесло, адже і раніше існували комітети, що входили до складу Таємної ради, виконували різні функції, намагались охопити все управління. Проте особливість полягала в тому, що кожну з малих рад реорганізували в установу з чіткою системою централізованого управління на чолі з президентом, секретарями та постійними членами ради. На думку Д. Елтона, завдяки цим змінам у Таємній раді значно розширився штат чиновників, які несли тепер відповідальність за управління всім королівством [6, p. 465]. Важливим моментом, що підкріпив значення цього органу, було надання наказам Таємної ради, за статутом 1539 р., сили законів і прирівняння їх до документів парламенту. З 1540 р. Таємна рада мала у своєму складі клерка, який зберігав, у визначеній формі, регістр рішень ради. Англійський дослідник Д. Макі відзначає, що в вищезазначених регістрах, якщо їм довіряти в повній мірі, можна було прослідкувати, що Генріх VIII видавав укази від імені ради взагалі без консультації з нею. З 200 указів, випущених Генріхом VIII Тюдором, тільки 36, ймовірно, видані зі згоди ради, а за останні сім років правління тільки три є у звітах Таємної ради [5, p. 436]. Цє є свідоцтвом незаперечного, сталого зростання особистої влади короля. Історик XIX ст. А.В. Дайсі надає високу оцінку Т. Кромвелю в реформуванні Таємної ради [2, p. 86]. І, на думку Д. Елтона, саме за Т. Кромвеля "Таємна рада склалась остаточно і стала регулярною урядовою установою" [16, p. 261-262].

Отже, історія Таємної ради є показником того структурного росту органів державного управління, який спостерігався за Тюдорів. Таємна рада перетворилась у структурований бюрократичний орган управління. Департаменти стають прототипами сучасних міністерств, а Таємна рада - прообразом Кабінету Міністрів. За Генріха VII та Т. Вулсі Таємна рада фактично є головним консультативним органом при монархові, а за Генріха VIII і Т. Кромвеля - стає фактично центральним органом державного управління. Реформи Таємної ради, започатковані у ранньотюдорівський період, були продовжені У. Сесілем у період правління Єлизавети I. На одному з портретів королеви, відмічає історик Д. Гай, її плащ був символічно прикрашений очами, вухами, але не ротами. Цей символізм відноситься до ролі її радників у системі управління державою, особливо