Англія, одначе, не була позбавлена і великих воєнних ресурсів. Традиційно тих, хто бажав поступити на службу, записували у війська через посередництво знатного джентльмена, який брав зобов'язання служити королю за вказану суму платні, а сам приводив з собою, згідно з договором, певну кількість людей. Ще відповідно до Вінчестерського статуту Едуарда І (1272-1307), кожний чоловік, який досяг 15 років, але не старший 60, повинен був з'явитися, у випадку вимоги, на захист країни, при цьому запастися необхідним озброєнням, яке визначалось річним прибутком земельного володіння та загальною вартістю рухомого майна. Незаможному населенню наказувалось озброюватись луками та стрілами. Генріх VII користувався цією системою і вважав її достатньою для своїх цілей. У разі зовнішніх конфліктів полки формувались шляхом набору волонтерів. Після закінчення війни заключені контракти завжди вичерпували себе і війська розпускались.

Остаточним скасуванням феодальної системи набору військ повинна була займатися Зоряна палата. У 1495 р. Генріх VII обнародував акт, згідно з яким накладалось покарання за дезертирство [14.-P.5-6]. Цей акт закликав забезпечити ту кількість солдат, яка була законтрактована на певний період.

За правління Генріха VIII саме лейтенанти та їх депутати стають провідними державними урядовцями, відповідальними за збір, навчання, забезпечення підрозділів, від яких залежав захист країни. Якщо раніше королівські збройні сили поповнювались за рахунок представників військово-службового стану, що виконував свої васальні обов' язки, то після ліквідації васальної системи місцеве ополчення стало основною силою, що захищала Англію від зовнішнього ворога та придушувала соціальні вибухи всередині країни. Лорд-лейтенанти складали списки тих, хто повинен був нести військову службу. Вони мали право набирати і контингент, який потім служив за кордоном.

У цілому центральний державний апарат не займався управлінням армією. кнуюча система задовольняла, доки Тюдори дотримувались відносно мирної політики, але з початком воєнних дій картина змінювалась, потрібні були додаткові заходи для створення військ, тобто постійна армія в ці періоди була б більш доцільною. Та ні Генріх VII, ні Генріх VIII не створили постійну армію. Це було пов'язане не тільки з фінансовими, політичними проблемами, але й з особливістю географічного положення країни. Виходячи з цього, держава потребувала не стільки армії, скільки флоту. Генріх VII, один із перших монархів, який став заохочувати кораблебудування і заснував для цього спеціальні субсидії. I хоч королівський флот у ранньотюдорівську добу складався з 40-50 кораблів, він міг збільшитись у разі необхідності в декілька разів за рахунок приєднання суден купців та приватних кораблів [17.-C.168]. Саме флот стане в майбутньому опорою збройних сил англійської монархії. Важливим елементом розвитку місцевого управління стало залучання центральною владою до управління на місцях мешканців цих регіонів через створення спеціальних комітетів, до яких призначались люди, спроможні виконати певні доручення уряду.

Англійський дослідник Д. Таннер у коментарях до джерел підкреслював, що Тюдори керувались тим фактом, що на місцях урядовці краще знають територіальні особливості і ефективно можуть вирішити певні завдання уряду [14.-Р.452-453]. На їх основі створювались спеціальні комітети для вирішення певних завдань на місцях. Так, організовувались, наприклад, комісії з розпуску малих монастирів, з аналізу судових справ на місцях, комісії, які займалися освоєнням болотних земель, водних шляхів та інші [14.-Р.452]. Дж. Елтон відзначав, що саме представниками на місцях, "місцевими джентльменами", які виконували накази уряду, здійснювався реальний нагляд за регіонами. I дрібне, і середнє дворянство активно брало участь у роботі вищезгаданих комісій, незважаючи на те, що вона не оплачувалась, але відкривала великі можливості для вирішення особистих потреб. Кількість комісій у різних регіонах була неоднаковою - від 10 до 40-50 в середньому. Наприклад, у Рутланді за Генріха VIII їх було 15, а в Кенті - 80 [18.-Р.453].

Поряд із сільськими регіонами Тюдори активно створювали систему контролю та впливу на політику міського самоврядування. За підрахунками англійських істориків П. Кларка та П. Слейка, які вивчали розвиток англійських міст XVI-XVIII ст., за доби Тюдорів країна нараховувала близько 700 міст. Населення найбільш великих з них - Лондона, Ньюкасла, Норіджа, Брістоля, Йорка тощо складало від 11 до 20 тисяч чоловік, меншими за чисельністю були центри графств, інші міста налічували декілька тисяч жителів [19.-Р.176].

Мери міст фактично були чиновниками корони і здійснювали зв'язок між центральними установами влади та міським управлінням, подібно до шерифів. Адміністративна політика корони по відношенню до міст, як показали дослідження, вже з середньовіччя в значній мірі визначалась матеріальними інтересами [9.-С.197]. Ця тенденція мала місце і у XVI ст. Міські посадові особи виконували цілий ряд функцій державних чиновників: відповідали за збір податків, організацію військових загонів для оборони міста, проводили судові розслідування за дорученням королівських судів тощо. Головним завданням цих осіб, як і шерифів, було підтримання громадського порядку.

Складним питанням для тюдорівської адміністрації залишалась проблема утримання контролю з управління віддаленими регіонами, особливо з огляду на можливу антитюдорівську опозицію. Після придушення повстання 1537 р. уряд Генріха VШ взяв курс на контроль віддалених регіонів, а саме - на остаточне підпорядкування їх у адміністративному та політичному відношеннях. Найслабкіший зв'язок з Лондоном мали околиці - Уельс, Корнуолл та північні графства. За правління Генріха VШ для управління цими регіонами створюються спеціальні установи.

Влітку 1537 р. було опубліковано Акт