По-четверте, поєднання могутності національних держав, що утворилися в ХІУ - XV ст., і капіталістичного укладу, який виникав у надрах феодальної господарської системи, яка занепадала, повинно було створити й створило ефективний механізм для організації заморської експансії, а згодом утворення світових колоніальних імперій. Першими європейськими державами, які почали втягувати світ в орбіту європейського панування, стали Іспанія та Португалія.

Як вважають згадані Фіндлі та Ротні, ніщо не ілюструє краще виключну здатність європейців до самовдосконалення та перетворення свого буття, ніж одночасний розквіт двох суспільно-культурних рухів - Відродження та Реформації, бо остання породила безліч сект і релігійних авторитетів, що вирішальною мірою сприяло розвиткові характерного для Європи плюралізму [3, с.9]. Наукова же революція Х'УТІ століття - разом із гуманізмом доби Відродження - стала важливою умовою подальшого розкріпачення умів і все більш очевидної технологічної переваги європейської цивілізації над іншим світом. Її основне досягнення - поява наукового методу - стало можливим завдяки складу ума європейців, який прагнув зрозуміти причинно-наслідкові зв'язки через абстрактні роздуми (рефлексії) про фізичні принципи побудови Всесвіту, що було чужим, непритаманним релігійно- культурному сприйняттю світу, характерному для населення Азії [4, с.350]. Загалом, раціоналізм і пов'язаний з ним науковий метод відіграли величезну роль у пізнанні європейцями оточуючого світу.

В XVIII - XIX ст. „здатний до самоперетворення потенціал європейської цивілізації", як зазначають американські історики, був переконливо продемонстрований промисловою та демократичною революціями, які, в свою чергу, також посилювали його [3, с.9].

Успіхи провідних європейських держав у добу імперіалізму значною мірою були предопределены тем, що вони спромоглися розвинути у себе індустріальну економіку, з якою не могли конкурувати країни з традиційною, неіндустріальною системою господарства. Розрив у рівнях розвитку держав Сходу та Європи ще більше поглибився. На межі XIX - ХХ ст. східні країни, в яких ще існували феодальні чи напівфеодальні інститути та структури, були силоміць включені в систему світового капіталістичного господарства.

Здатність до самовдосконалення та самореформування, характерна для європейської цивілізації, дозволяла їй не тільки здійснювати зовнішню експансію, створювати й тримати у покорі величезні колоніальні імперії, але й підтримувати внутрішню стабільність, знаходити засоби розв'язання вельми гострих проблем і суперечностей, що виникали час від часу в її надрах. Так, поява марксизму з його акцентом на революційне перетворення світу дала поштовх розвитку реформістської тенденції, спрямованої на досягнення більш справедливого порядку без революції [3, с.10].

Розглядаючи питання про походження європоцентризму, варто звернути увагу на працю такого відомого історика та політолога, як професор Йєльського університету Пол Кеннеді. У своїй книзі „Возвышение та занепад великих держав. Економічні зміни та військові конфлікти в 1500 - 2000 рр.", яка здобула заслужене визнання фахівців і політиків, він присвятив даному питанню окремий розділ під вельми красномовною назвою - „Європейське диво" [5, с.20-38]. Обравши хронологічно вихідним рубежем своєї праці 1500 рік, він констатував, що на початку даного періоду існували такі „центри сили": Китай династії Мін, Оттоманська імперія, імперія Великих Моголів у Північній Індії та європейська система держав, а також - правда, в меншою мірою, - Московська держава, Персія, Японія. Питається, чому ж саме з XVI ст. почався „злет західного світу"?

На перший погляд, вихідні позиції (в сенсі наявності відповідних матеріальних, людських, науково-технічних та інших ресурсів) в боротьбі за світове лідерство виглядали у деяких східних держав більш внушительными, ніж у роздробленої в політичному відношенні Європи. Кеннеді наводить вельми любопытный факт: наприкінці XI ст. у Північному Китаї існувало величезне для того часу металургійне виробництво, щорічний обсяг якого сягав близько 125 тис. тон заліза, тобто набагато більше, ніж вироблялося в Англії на ранній стадії промислового перевороту через сім століть (!) [5, с.5]. І на 1500 рік, як показали праці Джозефа Нідхема [6] та інших дослідників, технологічний рівень Китаю був вищим, ніж у країнах Європи. Однак з часом східні державиці позиції втратили, натомість стала посилюватися їхня соціально-економічна відсталість, яка з кожним століттям ставала все більш очевидною, відкидаючи ці країни на периферію світового розвитку.

Причину подібного явища він вбачав в існуванні самодовлеющей державної влади деспотичного (східного) типу, яка уніфікувала й монополізувала практично всі царини людської життєдіяльності, що позбавляло мусульманські імперії Близького Сходу й Азії чи Китаю рушійних сил для саморозвитку, внутрішнього динамізму, прирекало їх в підсумку на поступове, але неухильне відставання в прогресі економіки, військової справи тощо.

Навпаки, історичні умови, за яких розвивалась Європа, сприяли виходу її держав на перші ролі у світовій політиці. Серед них, вважав Кеннеді, можна назвати незрівняно менше втручання держави в економічне життя, а звідси й більший простір для розвитку ринкових відносин; політичний плюралізм, тобто боротьбу між різними політичними утвореннями як державного, так і суспільного типу (середньовічні „партії"), боротьбу з метою збереження своєї незалежності чи за здобуття політичної зверхності первенства всередині країни, що, в свою чергу, спонукало їх прагнути до „проривів" (досягнень) в економічній і воєнній