Безсумнівно важливим чинником виникнення європоцентризму, який також сприяв „злету Європи" і відповідно відставанню Сходу, були суттєві відмінності в суспільній моралі. На Заході ще в період Середньовіччя люди поступово звикали (й звикли!) обстоювати свої права та інтереси, спираючись на право, послуговуючись законами, в той час як на Сході людині предписывалось беспрекословное беззастережне виконання своїх обов'язків і розпоряджень згори, більш того, східні правителі були, по суті, повновладними хазяями над життям і майном своїх підданих. Іншими словами, в Європі процес формування громадянського суспільства не мав перед собою таких перешкод цивілізаційного характеру, як в країнах Сходу.

В Європі, особливо в результаті Реформації, яка породила, за Вебером, „протестантську етику й дух капітализму", нормальним явищем стало прагнення до особистої вигоди, бажання розбагатіти, зробити успішну кар'єру й т. п., що сприяло розвитку конкуренції, виявленню особистої ініціативи та підприємливості в усіх царинах життя суспільства, тоді і більше цінувалися благопристойна поведінка, вірність інтересам свого клану, касти, общини, держави, неухильне дотримання традицій.

Крім цього, відставання Сходу в суспільно-економічному розвитку від європейських країн мало й об'єктивні причини. Їх розгляд не передбачений у даній статті, тому відмітимо лише, що традиційне східне суспільство характеризувалося значно більшою роллю державної влади й верховного правителя. Держава, здійснюючи централізований контроль над усім суспільством, виступало й як верховний власник землі, що, зрештою, обумовило нерозвиненість приватновласницьких відносин і, як наслідок, слабкість і нечисленність приватних власників, що стало гальмуючим чинником у розвитку економіки. В історичній перспективі протиріччя між передовим Заходом і відсталим Сходом стало однією з найбільш болісних глобальних проблем світової цивілізації. У ХХ-му ж столітті проблема модернізації традиційних суспільств вийшла, по суті, на перший план, і почалося фронтальне підтягування решти світу до рівня й стандартів розвитку західноєвропейського цивілізаційного регіону.

Однак, як це часто бувало в історії, коли після апогею, зеніту, починався процес незворотного занепаду, так і європоцентризм, достигнувши свого розквіту наприкінці XIX ст., вже невдовзі зазнав потрясіння, оговтатися від якого фактично вже не зміг, що означало початок його заката [ Див., напр.: 7].

Перша світова війна підірвала економічні позиції, сильно похитнула політичну гегемонію й призвела до глибокої кризи ідеологічних засад європоцентризму. У свідомості інших рас, писав один з французьких політиків у 1931 р., ця війна завдала жахливого удару по образу європейської цивілізації, яку європейці с гордістю вважали найвищою цінністю, але в ім'я якої чотири роки жорстоко знищували один одного [Цит. за: 4, с. 177]. Поширені в попередній предшествующий період уявлення про європейську цивілізацію як найвище досягнення світової культури взагалі, яка уособлює олицетворяет силу, багатство, інтелект, загальний прогрес усього людства, визначає його шлях розвитку, були піддані серйозному сумніву й навіть тотальному запереченню.

У сучасній українській історіографії проблема європоцентризму поки що не стала предметом поглибленого наукового аналізу, та й самий термін вживається рідко. Автор одного з навчальних посібників пропонує таке визначення цього поняття: „Європоцентризмом називається культур філософська установка, згідно з якою культурно-історичний розвиток Європи (Західної Європи) розглядається як зразок, своєрідний еталон „нормального", „правильного" розвитку, а культурно- цивілізаційна специфіка інших регіонів світу - як вияв їхньої „відсталості", „недорозвиненості", яку рано чи пізно (за допомогою тієї ж Європи) удасться подолати" [8, с.5-6]. Деякі науковці в своїх працях зачіпають проблему чинників та умов виникнення цього феномену й відповідно життєздатності європейської цивілізації. Так, Т. В. Орлова, авторка цікавого посібника „Історія сучасного світу", до

числа останніх відносить створення в Європі своєрідної системи конкурентних відносин, які перешкоджали формуванню згубної для прогресу монополії влади, породжували конфліктність і плюралізм разом з виробленням механізмів їх правової регуляції; розділення інститутів влади і громадянського суспільства при автономії індивіда і відповідно баланс цих трьох сил; ідея прогресу [9, с.406 - 407].

Підбиваючи підсумок, зауважимо, що виникнення європоцентризму, як і його занепад, належать до явищ, які визначали зміст і напрямки історичного процесу протягом останніх п'яти століть. Це, без сумніву, проблема історіософського характеру, наукове осмислення якої продовжується.

Джерела та література

Вебер М. Избранные произведения. - М., 1990.

Fukuyama Fr. Trust: The Social Virtues and the Creation of Prosperity. - L., 1995.

Findley C.V., Rothney J.A.M. Twentieth-Century World. - Boston, 1986.

Джонсон П. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. - М., 1995. - Ч. 1.

Kennedy P. The Rise and Fall of the Great Powers. Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000. - Glasgow, 1989.

Needham J. Science and Civilization in China. - Cambridge, 1958. - Volume I.

Gilbert F. The End of the European Era, 1890 to the Present. Third edition. - New York - London, 1984.

Космина В. Г. Вступ до історії сучасної цивілізації. - Запоріжжя, 2002.

Орлова Т. В. Історія сучасного світу. - К., 2006.