Практичному втіленню директиви РНБ-68/2 сприяло прийняття у 1951 р. поправки Керстена до закону "Про взаємне забезпечення безпеки". Згідно з ним США асигнували близько 100 млн доларів на формування "армії визволення", яка складалася із східноєвропейських емігрантів, та на фінансування активізації нелегальних антирадянськи налаштованих організацій, що розташовувалися безпосередньо у країнах Східної Європи [7.-С.31].

Одним з найголовніших каналів "психологічної війни" стали спеціальні канали радіопропаганди США - радіостанції "Вільна Європа" та "Свобода", які розгорнули свою діяльність на початку 1950-х років. Право керівництва та контролю за їх діяльністю було передане спецслужбам та органам розвідки США. За визначенням тогочасного голови сенатського комітету із закордонних справ Конгресу США У. Фулбрайта, діяльність цих радіостанцій була невід'ємною частиною зовнішньої політики США щодо Східної Європи та СРСР [10.-С.2].

У 1953 р. відбулася зміна у зовнішньополітичних доктринах, спричинена приходом до влади республіканської адміністрації президента Д. Ейзенхауера (19531961 рр.). У січні 1953 р. держсекретар США Дж. Даллес висунув сформульовану ще у травні 1952 р. доктрину "визволення". Нова доктрина передбачала більш рішучий курс на боротьбу зі світовим комунізмом та мала втілюватися в організації безпосереднього втручання у внутрішні справи соціалістичних країн. Зміну доктрин частково можна пов'язувати із ситуацією, що склалася у Радянському Союзі після смерті Й. Сталіна. Так, професор Колорадського університету Р. Шульзінгер відзначає, що Г. Маленков, який був більше зайнятий внутрішньополітичними проблемами, намагався запропонувати переговори між Сходом та Заходом з приводу питання скорочення військ в Європі. Ця пропозиція була спрямована на досягнення "зменшення довіри" західноєвропейських країн до США, що мало послабити позиції останніх в Європі. США відповіли, що розрядка буде можливою в разі виконання Радянським Союзом ряду умов, серед яких називався дозвіл на існування вільної та єдиної Німеччини з урядом, сформованим шляхом вільних та таємних виборів; "вільний вибір" для урядів інших східноєвропейських країн. Зрозуміло, що ці умови зовсім не влаштовували СРСР, тому переговори були нереальними [11.-Р.245].

Навесні 1955 р. в США була розроблена так звана "програма політичного наступу на світовий комунізм", яка передбачала підготовку кадрів для керування операціями опору, пропаганди, підриву та проникнення до країн соціалізму [8.-С.264].

Угорська криза 1956 р. надала можливість Сполученим Штатам відкрито, а не тільки через таємну дипломатію, реалізувати концепцію "визволення". Проте американська реакція на події в Угорщині була невиразною та нерішучою. Попри проголошення під час виборчої кампанії 1952 р. гасла "визволення" Східної Європи, адміністрація Д. Ейзенхауера нічого не зробила, аби допомогти угорцям. США, зайняті новою передвиборчою кампанією, лише висловили свою підтримку через радіостанцію "Вільна Європа", розташовану у Мюнхені [11.-Р.249].

У 1960-х роках основною метою США стала політика роз'єднання країн європейської зони соціалізму та протиставлення їх як одна одній, так і СРСР. У цей період у впливових політичних колах США поширювалася думка про необхідність використання нових, більш гнучких тактичних заходів, які мали б сприяти "ерозії", "розмиванню", "розм'якшенню" соціалістичної співдружності. Головним заходом передбачався індивідуальний "диференційований підхід" до кожної окремої соціалістичної країни. Цей курс був започаткований під час президентства Дж. Кеннеді (1961-1963 рр.) та офіційно закріплений його наступником Л. Джонсоном (19631969 рр.) у доктрині "наведення мостів", що була висунута навесні 1964 р. Згідно з цією доктриною, метою американської політики у регіоні ставала підтримка в країнах Східної Європи націоналізму, наслідком чого мав бути відхід, ізоляція від соціалістичної співдружності та СРСР. Ставка робилася на "мирну еволюцію" окремих соціалістичних країн до капіталізму: вважалося, що країна, "відірвана" від співдружності, обов'язково рухатиметься як у політичному, так і в соціальному відношенні у бік західної системи.

Реалізація доктрини "наведення мостів" та диференційованого підходу здійснювалася через застосування принципу "винагороди", а саме надання певних торговельних та різних економічних пільг, кредитів тим соціалістичним країнам, які "віддалялися" від соціалістичного блоку. Прикладом такої політики можна назвати взаємини США з Югославією: як тільки наявним ставало ускладнення відносин цієї країни з СРСР, США відразу ж поновлювали їй допомогу [12.-С.6,11].

Саме в цей період значно зросла діяльність зовнішньополітичного апарату пропаганди США, яка до цього відігравала другорядну роль, а тепер набула першочергового значення. Радіостанції "Вільна Європа" та "Свобода" розцінювалися як основні важелі, за допомогою яких здійснювалася маніпуляція східноєвропейською аудиторією. Слід відзначити, що політика "наведення мостів" проголошувалася у руслі заяв про необхідність подолання "холодної війни" та ліквідації розколу Європи, налагодження тісного економічного співробітництва. С. Корт, тогочасний президент Фонду радіостанції "Вільна Європа", зазначав, що діяльність цієї станції та радіо "Свобода" сприяла розрядці міжнародної напруги [10.-С.13]. Зближення між Сходом та Заходом вважалося за реальне в разі можливості для населення східноєвропейських країн та СРСР здійснювати м'який, але постійний тиск на їх владу у напрямку подальшої лібералізації та більш тісних контактів із Заходом. А така можливість існувала лише за умов доступу цього населення до західних джерел інформації [10.- С.14].

Значну міжнародну проблему становила Берлінська криза 1961 р. та, зокрема, виникнення Берлінської стіни, яке, за оцінками ЦРУ, порушило функціонування спеціальних інфраструктур, створених американською розвідкою [13.-С.150]. Проте це було скоріше виявом американсько-радянських ускладнень, яке ледве не призвело до початку третьої світової війни, ніж реалізацією американської східноєвропейської політики. Інший кризовий момент - "Празька весна" 1968 р., яка так само, як