і угорське повстання 1956 р., не викликала якихось конкретних публічних заходів з боку уряду США, окрім засудження. Основною причиною цього американські дослідники називають одномоментні міжнародні кризи в інших регіонах, до яких США були залучені безпосередньо, та які за своїм характером були аналогічними радянському втручанню у Східну Європу. Якщо у 1956 р. це був конфлікт, пов'язаний із Суецьким каналом, то у 1968 р. це була війна у В'єтнамі. Окрім того, США були знов зайняті суто внутрішніми проблемами, а саме - президентською передвиборчою кампанією [14.- Р.384-385]. Така пасивна реакція на безпосереднє втручання СРСР у внутрішнє життя народів Східної Європи на фоні проголошених США гасел боротьби проти насильницьки нав'язаного їм комунізму демонструвало поверховий та у чомусь вибірковий характер цієї боротьби.
У цілому, 1960-і роки продемонстрували відхід від заходів, спрямованих на безпосереднє повалення соціалістичного ладу в країнах Східної Європи, та перехід до використання більш мирних засобів політики.
Адміністрації президентів Р. Ніксона (1969-1974 рр.) та Дж. Форда (1974-1977 рр.) були зацікавленими у покращенні американсько-радянських відносин, що відобразилося у появі підходу "розрядки" міжнародної напруженості [15.-Р.311]. Тому, згідно з так званою "доктриною Сонненфельда", яка визнавала Східну Європу як "регіон природного інтересу" СРСР, політика США щодо соціалістичних країн була підпорядкована стану американсько-радянських відносин та не передбачала відкритого втручання у справи регіону.
Проте водночас, на початку 1970-х років ті зовнішньополітичні концепції, які раніше детермінували східноєвропейську політику США, переглядалися та переоцінювалися. Сутність полягала у розумінні того, що можливість безпосередньо впливати на внутрішній розвиток соціалістичних країн була скоріше теоретичною, ніж практичною. Тому відбувся перехід до застосування нового принципу - принципу "підключення" до внутрішніх ідеологічних, соціальних та політичних проблем східноєвропейського регіону. Саме цей принцип став визначальним у подальшій американській політиці щодо Східної Європи.
У 1970-х роках активність США у регіоні спрямовувалася на подальшу "ерозію" соціалістичного устрою в окремих східноєвропейських країнах. Особливістю цього періоду стала орієнтація на підтримку тих сил у країнах регіону, які висловлювали своє невдоволення існуючою політичною системою та виступали за впровадження у Східній Європі так званого "плюралістичного суспільства". За визначенням Ю. Давидова, ці сили в регіоні розглядалися американськими політичними колами як ті, що можуть бути використані з метою трансформації соціалізму у Східній Європі. Безпосередніми заходами США були підтримка дисидентських груп в організаційному оформленні опозиції, сприяння легалізації цієї опозиції.
Принцип "підключення" був зорієнтований не тільки на використання тих можливостей, які виникали в Східній Європі. Сутність його полягала у створенні сприятливого зовнішнього, а інколи і внутрішнього довкілля тим східноєвропейським процесам, які вважалися вигідними для інтересів США. Цей принцип застосовувався всіма адміністраціями у 1970-1980-х роках, хоча кожна з них по-різному наповнювала його зміст. Якщо адміністрація Р. Ніксона визнавала Східну Європу як зону інтересів СРСР, то більш радикальна у цьому відношенні адміністрація Дж. Картера (19771981 рр.) відносила цей регіон до так званих "буферних зон", в яких ступінь впливу обох супердержав не був зафіксованим, що давало США таке саме право, як і Радянському Союзу, втручатися у справи східноєвропейських країн [6.-С.41].
Один із засобів, який використовувався США для опосередкованого втручання у внутрішні справи східноєвропейських країн, був зафіксований у поправці Джексона- Веніка до Торговельного закону 1974 р. Ця поправка передбачала можливість надання тій чи іншій країні статусу найбільш сприятливої нації у разі офіційного підтвердження з боку уряду цієї країни дозволу вільної еміграції для своїх громадян. Згідно з цією поправкою, більшість комуністичних держав мала також можливість отримати кредити від американського уряду, проте це залежало від наявності та дієвості еміграційного законодавства, тобто від внутрішньої політики комуністичних режимів.
За часів адміністрації Дж. Картера США намагалися відкрито протиставляти СРСР його союзникам та за допомогою ідеологічних та економічних методів впливати на соціалістичні країни. Серед конкретних проявів принципу "підключення" були: кампанія боротьби за права людини, дисидентська проблема, спостереження за соціально-політичною кризою у Польщі [16.-С.270].
Слід відзначити, що принцип "диференційованого підходу" зберігався, а "підключення" спрямовувалося перш за все до тих процесів, які вважалися довготерміновими. Саме в цей період активно застосовувалася і так звана політика "кризової дипломатії", яка полягала у тому, щоб використовувати будь-яку кризову ситуацію у Східній Європі для досягнення основних цілей американської політики в регіоні. Одним з напрямків "кризової дипломатії" було створення такої міжнародної атмосфери, яка б перешкоджала наданню допомоги ззовні тим силам, які сповідували соціалізм. Іншим напрямком була підтримка опозиційних сил у східноєвропейських країнах, що полегшувалося самою кризовою ситуацією, бо в умовах конфлікту протистояння урядових та опозиційних кіл було більш-менш легальним [6.-С.42].
Найбільш яскраво політика "кризової дипломатії" та "підключення" проявилася під час конфлікту у Польщі між опозиційною профспілкою "Солідарність" та урядом. "Солідарність" була сформована та організована самими поляками, а США тільки "підключалися" до її діяльності. Під час президентства Дж. Картера, США надавали незначну допомогу "Солідарності" у вигляді постачання літератури та множувальної техніки. Все робилося поза межами Польщі: головною умовою було зберігання таємності допомоги, бо будь-який натяк на підтримку ззовні давав Москві підставу оголосити, що "Солідарність" діяла як зброя ЦРУ, що вказувало на втручання США у внутрішні справи Польщі [17.-С.72].
Введення в цій країні військового стану у грудні 1981 р., коли до влади