С. В. Пронь

ВІДНОСИНИ З ЯПОНІЄЮ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТЬ

Японія в уяві українців завжди була країною-загадкою, пов'язаною з дивом, починаючи з незрозумілих слів - самурай, бусідо, сьогун ідо „ніхонтекі кейей" („японський стиль управління").

Дійсно, у „дивовижному" перетворенні Японії із слабкої, малорозвиненої, азіатської країни на могутню економічну, промислову, науково-технічну, фінансову, соціальну, традиційно східну, але сучасну державу єврокапіталістичного типу є багато складових частин. Домінуючих складових, на думку автора, дві - це, по-перше, унікальність японської нації, характер народу, який, за японським прислів'ям, може, „сім разів упасти і вісім разів піднятися"; та, по-друге* зважена (поміркована) політика Сполучених Штатів Америки щодо Японії, відштовхуючись від діяльності окупаційних військ на чолі з Дугласом Макартуром [1], до військово-політичного союзу 1951 року і його подальшої трансформації.

Відносно першої складової лише зауважу, що шлях, подоланий післявоєнною Японією, вражає: країна, яка, за природньо-географічними даними (розташована на 4000 островів) [2, с.9] та наявними енерго-сировинними ресурсами (на 99,7 % імпортує нафту; на 99,9 % - залізну руду; на 100 % - боксити та нікель ...) [З, с.83] фактично була приреченою до жалюгідного становища, сьогодні посідає першу світову сходинку у виробництві автомобілів, телевізорів, відеомагнітофонів, є найкрупнішим фінансовим кредитором. Якщо до 1951 року промисловість країни досягла довоєнного рівня, то в другій половині 1960-х Японія саме за цим показником обійшла Велику Британію, Францію, Німеччину. Валовий національний продукт (ВНП) Японії зріс із 6 трлн. ієн у 1952 році до 391 трлн. у 1989 році, тобто в 65 разів [4, с.7]. Валовий внутрішній продукт (ВВП) Японії на душу населення склав у 2006 році - 33819 доларів у порівнянні з провідними європейськими державами: Великобританією - 30355 доларів, Францією - 29222 долари [5, с.181, 33, 85].

Ще в середні віки було підраховано, що японська земля може „прогодувати" ЗО млн. чоловік, сьогодні населення Японії дорівнює 127,4 млн., 90% якого вважають себе „середнім класом"; тривалість життя -81,5 року.

Щодо другої складової - цілеспрямованої політики США відносно Японії, біля джерел якої були Сан-франциська конференція 1951 року, американсько-японський Договір безпеки та Сан- франциська система в цілому, то хотів би, не забираючи час, відіслати зацікавлених саме цим чинником до своєї монографії „США та Японія в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні", надрукованої у 2003 році [6].

Зовнішня політика Японії була й залишається об'єктом дослідження як закордонних вчених, у першу чергу російських, так і вітчизняних, які за масштабами, характером та рівнем друкованих праць значно „відстають" від своїх сусідніх колег. Серед російських науковців зовнішньої політики та дипломатії Японії повоєнного часу необхідно виділити К.О. Саркісова, Б.М. Славінського, М.Г. Носова, О.О. Аріна, А.П. Маркова, В.М. Єрьоміна, В.М. Буніна, О.Д. Богатурова [7]. Серед українських вчених заслуговують на увагу роботи С.О. Шергіна, Б.М. Гончара, М.А. Тарана, М.М. Кирієнка [8].

Повертаючись до проблематики обраної теми, зауважу, що важким, тривалим і непростим виявився шлях України до Японії після отримання незалежності. Як відомо, Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року, а 26 січня 1991 року встановила з нею дипломатичні відносини [9, с.88]. Фактично через рік японські дипломати прибули до Києва і започаткували своє посольство, яке з травня 1993 року очолив Сьодзі Суєдзава, Надзвичайний і Повноважний посол Японії в Україні, дипломат високого рівня, фахівець своєї справи.

Необхідно зауважити, що „японський напрям" тих часів лише тільки вимальовувався серед пріоритетів зовнішньої політики України. Цілий ряд обставин перешкоджав повноцінній розбудові взаємовигідних відносин між Японією та Україною. По-перше, то були часи, коли Україна ще мала певні надії на отримання будь-якої частки нерухомої власності, яка належала колишньому СРСР, а з його крахом була прибрана Росією. По-друге, відчувалася відсутність українського посольства в японській столиці. Заради об'єктивності необхідно визнати, що до середини лютого 1992 року Україну визнали 102 країни, а встановили з нею дипломатичні відносини - 42 [10, с.72]. А такий величезний простір, як Азіатсько-Тихоокеанський регіон, був охоплений лише двома посольствами - в Індії та КНР.

Перший „прорив" японсько-українських відносин було здійснено в березні 1994 року, коли в Києві було підписано угоду між Японією та Україною про співробітництво в галузі ліквідації ядерної зброї. З цього приводу було засновано спеціальний Комітет співробітництва. Для реалізації цього проекту японська сторона виділяла Україні 16 млн. американських доларів [11].

Другим кроком стратегічного характеру було відвідування Токіо у квітні 1994 року першою офіційною делегацією Міністерства закордонних справ (МЗС) України на чолі з першим заступником міністра М.П. Макаревичем. Були проведені змістовні переговори, під час яких японській стороні передано проект політичного документа про принципи відносин і співробітництва між Україною та Японією; у свою чергу, представники Японії вперше висловили ідею про візит Президента України до Японії[12]. Визначався приблизно і термін візиту - десь у новому фінансовому році, який в Японії починається з 1 квітня.

У вересні 1994 року в Нью-Йорку в ході роботи сесії Генеральної Асамблеї ООН відбувалася зустріч Міністра закордонних справ України Г. Удовенка з Міністром закордонних справ Японії Й. Ко- но, під час якої остаточно виголошено спільний намір організувати візит Президента України до Японії. А вже на початку грудня