|С.В. Пронь

"СИСТЕМА НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ" ТА ЯПОНІЯ (ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ "НОВИЙ СВІТОВИЙ ПОРЯДОК" В ІСТОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН)

Із закінченням "холодної війни" і руйнуванням біполярної системи у 1990-ті роки політична еліта Японії демонструвала підвищений інтерес до проблем системного сприйняття світового устрою, перш за все, під кутом зору об'єктивних потреб у розробці нових ідей в області національної безпеки в умовах формування нового світового порядку на ХХІ століття.

Проте, не дивлячись на те, що у 1990-ті роки практично неможливо було знайти жодної серйозної політологічної праці, в якій не зустрічалося б поняття "новий світовий порядок", змістовна сторона цього системного терміна до сьогодні чітко не визначена і залежить від інтерпретації його тими чи іншими дослідниками. Згідно з найбільш відомою в японських і західних академічних колах концепцією американського політолога Лінна Міллера, головною ознакою світового порядку є присутність у світовій системі певного домінуючого принципу, яким свідомо або стихійно керувались би держави у світі [1.-P.29- 32] Саме таким, на його думку, до Першої світової війни був принцип "дозволеності" (laisser-faire). Стосовно системи міжнародних відносин цей принцип передбачав відмову однієї країни від стримуючих її зовнішньополітичну поведінку зобов' язань щодо партнерів з міжнародного співтовариства і водночас від спроб перешкодити їм у здійсненні завдань з реалізації їх національних інтересів у всіх випадках, крім тих, коли це безпосередньо загрожує інтересам безпеки даної держави. Але після Першої світової війни принцип "laisser-faire" поступився місцем іншому принципу регулювання міжнародних відносин, а саме "вільсоніанському", тобто інтервенціоністському, вперше запропонованому президентом США Вудро Вільсоном у 1918 р. і в майбутньому реалізованому в політичній практиці Ліги Націй, ООН, а після "холодної війни" - здійсненому в політиці США і НАТО по формуванню світопорядку. Таким чином, за Міллером, "світовий порядок" повинен сприйматися не як "устрій" системи міжнародних відносин, а як поведінка держави в даній системі.

Деякі теоретики також схилялись до розуміння світопорядку як "постаті дій", але на відміну від Міллера, вони віддають перевагу акцентуванню на втілення у зовнішньополітичну поведінку країни розумного обмеженого начала, пов'язуючи це з необхідністю зміцнення як національної безпеки, так і стабільності системи в цілому. Англійський теоретик Роберт Купер, наприклад, пропонує трактувати поняття "світовий порядок" як переважаючий тип зовнішньополітичної поведінки держави незалежно від того, яку мету вона переслідує, і разом з тим, як певну ступінь цілісності системи, враховуючи особливі правила, які нею керують і підтримують її у стані стабільності [2.-Р.8].

Історія міжнародних відносин пережила, як відомо, зміну чотирьох світових порядків - Вестфальського (1648-1814), Віденського (1814-1919), Версальського (1919-1945), Потсдамського (1945-1989) [3.-Р.146]. Правда, деякі західні дослідники дійшли висновку, що Потсдамський світовий порядок почав розпадатися ще у 1950-ті роки. Так, З. Бжезинський стверджує, що реально біполярний світ проіснував лише до 1957 р. [4.- Р.207]. Для К. Холсті цей період продовжувався з 1955 до 1975 рр. [5.-Р.92-94]. Р. Гопкінс та Р. Менсбах виділили два етапи існування біполярної системи - період "жорсткої біполярності" (1947-1956 рр.) і "вільної біполярності" (1957-1962) [4.-Р.208-209]. У. Гріффіт і С. Спеніер вважали, що біполярний світ протримався лише до 1962 р., тобто до Карибської кризи, після чого почався крах Потсдамського світопорядку [6.-Р.8; 7.-Р.82]. С. Спігель та А. Улам, у свою чергу, стверджували, що руйнування Потсдамського світопорядку співпало з початком війни в Кореї у 1951 р. [8.-Р.384]. Засадою для висновку про занадто недовгий термін біполярного світопорядку і припинення його існування ще у 1950-ті роки стали для ряду дослідників наступні історичні факти. Х. Ласвелл і М. Каплан вважають, наприклад, що зміцнення позицій Великобританії в якості нової сили в Європі на початку 1950-х років дозволило говорити про наявність не двох, а трьох "полюсів сили" у Потсдамській системі міжнародних відносин [9.-Р.256-258]. Поява у 1960-ті роки в Азії економічного і фінансового центру - Японії, що динамічно розвивалася, також додало засад для стверджень про наявність як мінімум трьох полюсів; загострення протиріч всередині НАТО у 1960-ті роки призвело до виходу Франції з цієї воєнної організації, що вже свідчила про початок процесу деформації "західного" полюсу біполярної структури; в той же час на іншому - "східному" полюсі мало місце оформлення самостійного зовнішньополітичного курсу китайського керівництва, спрямованого на конфронтацію з Радянським Союзом та розкол єдності всередині світової соціалістичної системи. Як підсумок, наприкінці 1960-х років більшість теоретиків-політологів дійшло висновку, що Потсдамський світовий порядок у вигляді біполярного, двохполюсного світу більше не існує, хоча у політологічному лексиконі термін "біполярна структура світу" зберігався безпосередньо до юридичного розпаду Організації Варшавського договору у 1989 р., а, на думку самого автора, крах Потсдамської біполярної структури світу відбувся не у 1950-60-ті роки, а значно пізніше - на початку 1990-х років і був пов'язаний, у першу чергу, з руйнуванням одного з двох "полюсів сили", що об' єднував Радянський Союз і його воєнно-політичних союзників у Східній Європі та у світі. Детально це питання розглядав американський політолог Кристофер Лейн, який підкреслював принципову неможливість довготермінового збереження стану однополярності [10.-Р.31-34].

Не підлягає сумніву, що знищення СРСР як наддержави було позначенням нового періоду у світовій політиці. Як і всі попередні, він формувався не