Втім, потрібно відмітити, що місця утримання полонених певною мірою розрізнялися за принципом військової субординації. Зокрема, офіцери утримувались окремо від рядових солдат, причому їхній побут був налагоджений краще. Свідченням цього служать слова одного із сучасників того періоду: "Офіцери жили окремо від інших росіян під охороною спеціально призначеного конвою. В їх бараках було чисто, просторо, на нарах лежали акуратно прикриті одіялами матраци, верхніх нар не було зовсім... За якістю своєю офіцерські обіди були набагато кращими за солдатські. Користувалися офіцери й іншими привілеями - їх не змушували працювати, відпускали на прогулянки до міста, дозволяли робити покупки в міських лавках" [цит. за: 6, с.68-69]. Про явні переваги утримання полонених російських офіцерів писав і В.Пікуль: "Нас загнали за колючу проволоку табору Гальбе, де були вибудовані бараки без опалення та освітлення; неподалік знаходився табір Кроссен - для російських офіцерів, яких утримували разом із рядовими французами та англійцями; звідти вечорами

лилося електричне світло, димилися пічні труби" [16, с.404].

*

1 фунт дорівнює приблизно 400 грамам

У цілому ж, важко уявити собі, які страждання переживали полонені далеко від вітчизни, позбавлені елементарних людських прав та залишені напризволяще батьківщиною - царський уряд ніяких конкретних кроків для покращення важкого становища полонених не робив, хоча про реальний стан речей неодноразово був поінформований головним управлінням генерального штабу. Після кількох запитів царська влада обмежилася одноразовою виплатою грошової допомоги в сумі 150 тисяч крб., які для мільйонної маси полонених була краплею в морі. Всі функції допомоги полоненим покладалися на благодійні філантропічні організації, мізерна підтримка з боку яких теж була неспроможна суттєво змінити ситуацію [1, с.28-30].

Заради справедливості варто вказати, що долею російських військовополонених переймалося Російське Товариство Червоного Хреста, яке відправило для огляду таборів сестер милосердя. За кілька місяців вони оглянули 155 таборів, з яких 76 були для солдатів нижчого звання. Отримані враження після огляду місць утримання російських військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині, що містилися у звітах медсестер, зводилися до наступного: 1) приміщення для полонених були холодними і не опалювалися; 2) їжа у всіх таборах видавалася в недостатній кількості і полонені часто голодували; 3) вбрання та взуття перебували в незадовільному стані, полонені не отримували необхідної кількості теплого одягу і, при цьому, досить часто у них відбирали власні речі; 4) релігійні потреби полонених не задовольнялися у повній мірі, частково з вини адміністрації, а частково внаслідок відсутності достатньої кількості священників і необхідного церковного начиння, до полонених лікарів та священників застосовувався загальний суворий режим; 5) полонених піддавали суворим покарання, що часто ображали та принижували людську гідність; 6) дуже обмеженим був розмір грошового утримання, яке одержували полонені офіцери, особливо молодші; 7) полонені були повністю позбавленні свободи пересування, відчувалася велика нестача книжок для самоосвіти; 8) лазарети для полонених у санітарно-гігієнічному плані були обладнані досить посередньо [19, с.151-152].

З часом, зважаючи на те, що війна набула затяжного характеру, а результати її ставали непередбачуваними, австро-угорські та німецькі військові адміністрації почали піддавати свою політику щодо полонених певним корективам, в основі яких лежало те, що сучасною РЯ-мовою називається «зміною іміджу». Нова політика, на думку Е.Сергєєва, повинна була виконувати наступну серію завдань: 1) встановити найсуворішу дисципліну серед табірного контингенту за допомогою методу "батога та пряника", тобто жорстоких покарань за втечі та інші порушення розпорядку з одного боку та послаблення табірного режиму за "лояльність" полоненого, з іншого; 2) відновити репутацію "цивілізованої" країни в очах світової громадськості, занепокоєної відомостями про звірства щодо полонених; 3) вплинути на суспільну свідомість країн-противників шляхом стимулювання серед полонених настроїв на користь якнайшвидшого виходу з війни та укладення сепаратного миру [6, с.71]. Частково нова політика досягла поставлених цілей, зокрема, щодо формування лояльного ставлення з боку деяких полонених. Так, дослідник наводив слова одного із військовополонених: "Коли доведеться повертатися з полону та з Німеччиною попрощатися... то я в грудях своїх крім хорошого до неї не збережу нічого. І почуття такі, я впевнений, повинні залишитися в більшості полонених" [цит. за: 6, с.71].

Основними ідейно-психологічними формами впливу на масову свідомість полонених стала культурно-побутова сфера життя: почали налагоджуватися бібліотеки, створювалися театри, хори, танцювальні гуртки, гуртки за інтересами, спортивні тощо. Найвагомішим засобом впливу на полонених стали театри. Коменданти таборів навіть змагалися, у кого кращі самодіяльні трупи. Театральна вистава нерідко перетворювалася на подію не лише табірного масштабу: на виставу приходили комендант із родиною, адміністрація табору, час від часу місцеве цивільне населення [20]. Військовополонений К. Левін з приводу театральних вистав у своїх спогадах писав: "Важко передати, скільки щастя давала нам ця подоба мистецтва, перша можливість подивитися дещо, що здавалося нам благородним відгомоном іншого, вільного світу... Під час вистави всі щілини та проходи бараку були забиті людьми. Полонені нагромаджувалися кількома ярусами, "душили " один одного, трималися, балансуючи на одній нозі та все одно дивилися п'єсу... Люди випивали з небаченою жадібністю всі вистави, вони, не відриваючись, дивилися на сцену і важко зітхали, коли все закінчувалося" [цит. за: 6, с.72]. Таким