УДК 94:[28:291.68](477.6)"17/18"

О. С. Авдєєва (Любанська)

ОФІЦІЙНА ЦЕРКВА ПО ВІДНОШЕННЮ ДО СЕКТАНТІВ ПІВНІЧНОГО ПРИАЗОВ'Я (КІНЕЦЬ XVIII - ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТ.)

У статті розглядається політика світської й духовної влади щодо сектантів, які проживали на території Північного Приазов'я. Хронологія дослідження - кінець XVIII - перша половина ХІХ ст. Звернуто увагу на причини виникнення та розповсюдження сектантського руху, на основні мотиви навернення до сектантства адептів офіційного варіанту православ'я.

Ключові слова: Північне Приазов'я, сектантство, «духовні християни», духобори, молокани, скопці.

Північне Приазов'я, будучи складовою частиною Південної України, географічно включає південь сучасних Запорізької та Донецької областей та частину Херсонської області, яка межує з Азовським морем. На півночі умовним кордоном можна визначити межу на відстані приблизно 100-150 км від узбережжя.

В етнокультурному відношенні регіон є доволі строкатим, що суттєво вплинуло й на релігійну ситуацію. В межах даної розвідки особлива увага буде звернута на відношення православної Церкви до різноманітних сект, представники яких почали своє активне переселення до Північного Приазов'я якраз на межі XVШ-ХІХ ст. Мова йтиметься переважно про секти, які виникли на теренах Російської імперії і поширилися на південноукраїнські землі. В рамках комплексного дослідження з проблем міжконфесійних взаємин в регіоні, питання про взаємовідносини офіційної Церкви та сектантів є наразі актуальним і потребує окремого висвітлення. Метою даної статті постає первинне окреслення провідних моментів даної проблеми.

Серед найбільш значущих досліджень, дотичних до цієї проблематики, можна виділити праці 1.1. Лимана стосовно православної Церкви на Півдні України [1; 2; 3], третій том «Історії релігії в Україні» під редакцією А. Колодного та В. Климова стосовно історії релігії в Україні [4], комплексну монографію під редакцією І.П. Аносова «Народи Північного Приазов'я» [5], роботи з історії російської Церкви М.М. Нікольського [6].

Основним вихідним пунктом сектантського переселенського руху на південноукраїнські землі стала так звана «Великоросія». Зокрема мова йде про духоборів, молокан, скопців тощо. Слід зазначити, що ряд законодавчих документів кінця XVIII - середини ХІХ ст. не визначав суттєвих відмінностей між старовірами та сектантами і застосовував як до перших, так і до других термін «розкольники» [1, с.55]. Однак, в даному дослідженні мова йтиметься виключно про відносини офіційної Церкви з безпосередньо сектантами («духовними християнами», скопцями тощо), не відносячи старообрядців до категорії останніх.

Походження і поширення сектантства православні джерела пов'язують з трьома групами причин:

активна місіонерська діяльність колоністів;

релігійно-моральна неосвіченість простого люду;

формальне, байдуже ставлення православного духовенства до своїх обов'язків [4, с.371].

Третя група причин і є на наш погляд найсуттєвішою. Зросійщена державна православна Церква була істотно віддаленою від парафіян Півдня, що й викликало невдоволення народу, особливо колишніх запорожців. Саме це невдоволення і призвело до широкого розповсюдження сектантства на теренах півдня України загалом, та Північного Приазов'я, зокрема. Часто в суді на запитання, що примусило їх зректися віри православної, сектанти свідчили про пасивність місцевих священників, надмірні плати за треби тощо [4, с.318]. Інколи священики на місцях поводилися некоректно, особливо під час сповіді, що також відштовхувало парафіян [3, с.116]. Однак переважна більшість людей все ж таки прагнула до духовного розвитку та шукала шлях до спасіння власної душі. Відповідно все це і штовхало віруючих до сект з їх активним релігійним спілкуванням.

Найперші осередки «духовних християн» з'явились на приазовських землях ще за часів Нової Січі. В середині XVIII ст. Силуян Колесніков у селі Нікольському створив перший осередок духоборів [2, с.308].

Ця секта «духовних християн», як вони самі себе називали, засуджувала вчення, таїнства та обряди офіційної православної Церкви; відкидали ікони, мощі і навіть хрести. Шлюби освячували виключно вдома. Вони вважали, що всі політичні та церковні заклади - тимчасове явище і вони зникнуть коли любов остаточно запанує в світі; коли всі люди стануть подібними до них - духоборів. На відміну від хлистів стверджували, що одкровення надає дух, однак не через екстатичні радєнія, а лише через розумне дослідження та розмірковування. Христос у їхній трактовці - божественний розум, який втілився в Ісуса, потім в перших римських пап, а пізніше - в вождів духоборів (зокрема, в Силуяна Колеснікова). Після смерті вождів цей дух буде автоматично перевтілюватися в їхніх синів. Таким чином, статус Христа у духоборів був спадковим.

Після остаточної ліквідації Січі духоборство в регіоні зазнало значного поширення, що призвело до рішучих дій з боку світської влади. За наказом Катерини ІІ від 27 серпня 1792 р. 37 сімей цих сектантів було відправлено до Петербургу, через неприйняття ними віри православної [1, с.55].

Офіційно переселення духоборів у Північне Приазов'я розпочинається за Олександра І, коли були послаблені гоніння проти більшості сектантів. У розпорядженні від 25 січня 1802 р. йшлося про переселення сектантів Новоросійської губернії з розміщенням їх компактними ізольованими поселеннями [2, с.308]. Тут вони заснували села на правому березі р. Молочної та Молочного лиману [5, с.14]. Це й були так звані Молочні Води, куди переселилися всі духобори з Катеринославської, Харківської, Тамбовської та інших губерній. Також сюди відпустили засланих духоборів, в тому числі й сина Силуяна Колеснікова Кирила. Скористались цим розпорядженням 800 осіб на чолі з Капустіним. Сектантам надали по 15 десятин на душу та 100 крб. підйомних на родину, розтягнувши термін