Можна сказати, що політика колонізації регіону активно тривала й спричиняла віротерпиме ставлення навіть до сектантського руху. Економічне піднесення краю переважало над місіонерською діяльністю офіційної Церкви. Духовна влада завжди змушена була поступатися владі світській. Олександр І у своєму указі від 9 грудня 1816 р. зазначав, що світська влада зобов'язана піклуватися про духоборів, як і про будь- яких інших переселенців до краю, а офіційна Церква могла втручатися в їхнє життя лише тоді, коли сектанти розпочинали активно пропагувати своє вчення [1, с.56]. Хоча, якщо судити з офіційних православно-церковних документів, сектантство було істотною загрозою неподільному пануванню Церкви в даний період. В щорічних звітах обер-прокурора Синоду по Відомству православного віросповідання сектантство зображувалось як «роз'їдаюче південний край явище не лише протицерковного, а й антиросійського, антидержавного спрямування», кваліфікувалося як «внутрішній ворог держави і святої православної Церкви» [4, с.316].

Через невміння, а, можливо, і небажання, пояснити народові шкоду від сект влада почала вдаватися до адміністративно-караючих методів боротьби. Однак результати були незначні. Окрім того, вони були ще й частково негативні - сектантство не лише фанатизувалося, бо будь-яка дія завжди породжує протидію, а й в наслідок висилання релігійних авторитетів до інших, більш віддалених регіонів, поширювалося на нових територіях.

Така ж державна політика проводилась і по відношенню до молокан, які також проживали на території Північного Приазов'я. Молокане, як і духобори, відносили себе до «духовних християн». їх доктрина та загальна орієнтація були подібні між собою, однак мали й певні відмінності. Представники молоканства відкидали лише зовнішній храмовий культ. Вважали, що всі люди мають бути рівними і відповідно до цього постулату створювали комуни з виборними розпорядниками.

Прибувши 1817 р. до Мелітопільського повіту, вони не зжилися з духоборами, оселеними там раніше, і поступово розселювалися та розпадалися на дрібні секти. Серед цих дрібних сект визначалися «суботники», які ставились критично до християнських догм, святкували суботу (на відміну від «воскресників», себто недільників); «прісники», які не вживали квасного, також цибулі й часнику, щоб не уподібнюватися схильним до єврейських звичаїв; «обрядники», які оголошували себе незалежними від людських звичаїв і законів; «общі» - мали спільну («общую») власність, а їхніми громадами керували суддя, апостоли й скарбник; «скакуни», які, щоб сподобитися зішестя св. Духа, скакали під час молитовних зборів до знесилення тощо [7, с.60].

У 1822-1828 рр. вони заснували такі селища як Новоспаське (молокане з Тамбовської губернії), Астраханка (з Астраханської губернії) та Нововасилівка [8, с.14].

Окремою групою стояла секта скопців, до якої влада ставилася жорстоко навіть за часів віротерпимого Олександра І. З ними було наказано поводитися як з «ворогами людства» [2, с.309]. Загалом датою початку сприйняття державною владою скопців як окремої секти слід вважати 1772 р. - перший масовий судовий процес над скопцями. Засновником секти був Андрій Блохін, який самостійно розпеченим ножем оскопив себе, маючі на меті просвітлення духу через пригнічення плоті [8, с.355]. Самобичування не допомагало позбутися тілесних прагнень, і він пішов на крайні міри. Серед скопців панувала приказка: «себе оскоплю, собі рай куплю» [1, с.616]. Блохін почав пропагувати це вчення і зібрав достатню кількість прихильників, в тому числі і на південноукраїнських землях. Влада, як духовна так і світська, вкрай негативно оцінювала діяльність цієї секти. Яскравим прикладом відношення влади до скопців можна вважати рішення Херсонської палати кримінального суду 1810 р. стосовно формування групою міщан та селян секти. Документ передбачав відправити підсудних, які виявилися скопцями, на військову службу. Решту, враховуючи їхнє каяття та обіцянку повернутись до православної Церкви і на майбутнє в протизаконні секти не вступати, наказувалось звільнити, доручивши через духовну владу нагляду парафіяльних священників [1, с.56].

Суттєво релігійна ситуація в імперії загалом та у Північному Приазов'ї зокрема змінилась з приходом до влади Миколи І. У 1830 р. духобори, молокани та деякі інші релігійні течії було віднесено до так званих «найбільш небезпечних єресей» або сект, що спричинило появу нових відповідних указів [2, с.309]. У межах цього рішення 7 лютого 1839 р. імператор підписав указ, за яким всі духобори мали бути переселені за Кавказ. Мова йшла про населення 9 поселень Мелітопольського повіту Таврійської губернії, а саме: Богданівки, Спаського, Троїцького, Терпіння, Тамбовки, що розташовувались при річці Молочній, та Радіонівки, Єфремовки, Горілого та Кириловки, які знаходились при Молочанському лимані. Загальна кількість духоборів становила 4 490 осіб, з них 2 259 - чоловічої статі [1, с.56].

Не припинилася боротьба з сектантством і в перші роки правління Олександра ІІ. Вона була відображена у Зводі законів 1857 р. і «Наставлянні для керівництва при виконавчих діях і нарадах по справах, що розколу стосуються» [2, с.313]. Однак кількість прибічників сект лише зростала. Також ширився і спектр єресей. Серйозна стурбованість церковних та світських державних установ феноменом сектантства була викликана не лише цими тенденціями до активного його розповсюдження, а й слабкою результативністю православних контрзаходів: місіонерства, поширення антисекстанської літератури, листівок, підготовки і діяльності спеціалізованих кадрів духовенства