Дана концепція поширювалося і на дружню Східну Німеччину. Організатори і керівники туристських поїздок радянських громадян за кордон прагнули певним чином впливати на їхній внутрішній світ, у якому мали бути присутні лише «дозволені» емоції. Однак, у реальному житті радянських туристів дуже часто переповнювали «недозволені», «неправильні» з ідеологічної точки зору враження. Наприклад, перебуваючи в НДР або ФРН, вони могли щиро захоплюватися «високою культурою міст і селищ, прекрасною архітектурою будівель, розмаїттям квітів та декоративних рослин, зразковою чистотою вулиць, якісними автошляхами, освітленням вулиць, чудовими парками і культурним обслуговуванням» [27, арк.30], тобто тим, чого їм часто не вистачало на Батьківщині.

Слід зазначити, що німецький рівень сервісу для туристів з СРСР якісно перевищував радянський. У звітах керівників туристських груп та інших документах зустрічається інформація про недоліки в обслуговуванні. Але ці претензії досить специфічні, дуже часто мають ідеологічне підґрунтя. Вони могли бути пов'язані з відсутністю спеціалізованих відвідувань виробництва або з «неправильною» позицією деяких місцевих гідів-перекладачів, які основну увагу приділяли історико-культурним об'єктам і «не пов'язували свої пояснення з революційною історією [німецького] народу і з сучасним становищем країни» [10, арк.283]. Характерний випадок стався 1961 року під час огляду Дрезденської картинної галереї групою туристів з Грузинської РСР. Частина з них після огляду експозиції першого ж залу виявила бажання покинути галерею, мотивуючи це тим, що вони є представниками пролетаріату, тому їх цікавить не живопис, а лише заводи [28, арк.36-37].

Окремо слід охарактеризувати мандрівки радянських туристів до Західної Німеччини. Зрозуміло, що туристські зв'язки СРСР з НДР і ФРН не могли бути однаковими. Наприклад, за 1965 р. Східну Німеччину відвідали 11 922, а Західну Німеччину - лише 394 радянських туристи [12, с.121; 29, арк.1-2]. Отже, співвідношення кількості вояжерів з СРСР до двох німецьких держав у середині 1960-х рр. становило приблизно 30/1, хоча ФРН, порівняно з НДР, мала значно більшу територію, багатші туристсько-рекреаційні ресурси та більш розвинену індустрію гостинності.

Західна Німеччина в 1950-1980-ті рр. була для радянських громадян переважно об'єктом наукового або ділового туризму. Як правило, подорожі туди здійснювалися обмеженою кількістю туристських груп, які складалися з представників наукової, технічної, творчої інтелігенції. Своєрідним «виправданням» для візиту до «недружньої» країни зазвичай ставала участь фахівців певного профілю у міжнародних конференціях, симпозіумах, фестивалях, які дуже часто проводилися на території Західної Німеччини. Найбільша кількість таких заходів відбувалася в Дюсельдорфі, Кельні, Мюнхені, Франкфурті-на-Майні, Штутгарті. Інколи декларована мотивація радянських вояжерів мала ще переконливіший вигляд. Наприклад, 1968 року 14- денну подорож територією ФРН здійснила туристська група співробітників Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, які висловили бажання особисто оглянути пам'ятки, пов'язані з життям Карла Маркса [30, арк.94].

Багата культурна спадщина та високий науково-технічний потенціал ФРН робили відвідування її території надзвичайно цікавим для груп радянських музейних працівників і архітекторів, театральних діячів і хірургів, фізиків і літераторів. При цьому такі поїздки оформлялися як туристські подорожі, а не службові відрядження. їх фінансування здійснювалося за рахунок самих учасників, які відповідно до затвердженої програми діставали можливість зробити декілька додаткових екскурсійних поїздок.

Часто у складі таких груп за кордон виїжджали особи, які завдяки своїм науковим або творчим досягненням були відомі провідним західнонімецьким фахівцям. Німецькі колеги нерідко влаштовували для гостей з СРСР урочисті прийоми і святкові обіди [31, арк.120-121,126]. Співробітники посольства СРСР та представництва «Інтуриста» не перешкоджали проведенню таких неофіційних зустрічей, якщо на них запрошувалася вся група, бо вважали їх своєрідним інструментом «народної дипломатії».

Як і на території Східної Німеччини, програма туристської подорожі мала містити певні меморіальні об'єкти, зокрема, місце проведення Нюрнберзького процесу над нацистськими злочинцями, колишній концентраційний табір Дахау, місце поховання радянських військовополонених на цвинтарі Ольсдорф у Гамбурзі. На мапі фРн позначалося й кілька «ленінських місць». У Мюнхені, який радянська пропаганда традиційно називала «центром реакційних сил», знаходилася будівля, де у 1900-1902 роках мешкав В.І. Ленін. Проте знайомство з цією пам'яткою обмежувалося лише зовнішнім оглядом, бо, на велике здивування, і навіть обурення радянських туристів, тут не було створено музею [31, арк.124].

Отже, притаманне радянській системі ставлення до НДР як до «доброї (своєї) Німеччини» на відміну від «поганої (чужої) Німеччини» в образі ФРН [32, с.336], суттєво відбилося на масштабах і принципах туристського обміну між СРСР та цими державами. Проекція офіційної доктрини у людському вимірі мала зводитися до розмежування німецького народу за ознакою громадянства на «своїх» або «чужих», на «друзів» або «ворогів». Соціалістична НДР була для Радянського Союзу комфортним туристським партнером, оскільки дозволяла практично без обмежень експортувати на свою територію ключові практики, характерні для радянської моделі туризму (ідеологізація об'єктів показу й екскурсійних текстів, відвідання виробництва, меморіальні ритуали). Певні складнощі зустрічалися лише на неофіційному рівні під час спроби поширення радянської концепції історичної пам'яті відносно подій Другої Світової війни. Водночас, радянський виїзний туризм до ФРН мав скоріше елітарний, ніж масовий характер, чим суттєво відрізнявся від мандрівок до НДР. Хоча на західнонімецькій території радянська сторона також ініціювала включення до програм подорожей об'єктів ідеологічного характеру. У певному