для диякона, одну - для дячка). Відповідно, священики отримували в користування 16,5 десятин землі. Церковні землі нарізалися лише один раз, за рахунок пожертвувань парафіян. Згідно імперському законодавству, церковні причти могли вступити у користування нерухомими даруваннями віруючих, тільки після узгодження з Синодом [6, 60-60 зв.]. Один з його підрозділів - господарське управління спеціально займався розглядом справ землеволодіння, передачі у спадок та корегування земельними угіддями.
В спеціальному поясненні, надісланому синодом у серпні 1844 р., зазначалося, що тридцятитрьохдесятинний наділ має складатись з тридцяти десятин польової землі і трьох десятин сіножаті. За умов, коли у громади залишались зайві землі, вона мала нарізати причету додаткові три десятини городньої землі.
Земельні наділи храмів вважались безумовною власністю держави, і духовенство мало право лише користуватися землею. Жоден священик не міг проводити будь-яких операцій з землею: ані продавати, ані закладати, ані передавати у спадок. За цілісністю і недоторканістю храмових земель суворо наглядали єпархіальні установи - благочинія та консисторії.
Землезабезпеченість єпархій була різною. Визначилась певна тенденція: чим північніше знаходилась єпархія, тим меншими були земельні ресурси її парафіяльних храмів.
В Лівобережних єпархіях землі церковних причтів не перевищували 33 десятин. В Полтавській єпархії переважна більшість парафіяльних храмів мала близько 30 десятин землі. В зазначеному регіоні розміри земельних наділів при храмах були обмеженими (це пов'язано з загальним аграрним перенаселенням регіону).
На Півдні України, територію якої колонізовано пізніше, наділи набагато перевищували норму. Православні храми Херсонської єпархії отримували наділ у 120 десятин землі. В Катеринославській єпархії, в середньому церковні земельні маєтності дорівнювали 34 десятинам, максимальні (в с. Кінські Роздори) 194 десятинам, мінімальні (в с. Новосьолки) - 0,2 десятинам.
Розповсюдженою для храмів Таврійської єпархії була власність в 60 десятин. В багатьох парафіях землі для церкви видавалось вдвічі - тричі більше норми до 100 десятин. Найменшим наділом (49,5 десятин) користувався причет Покровської церкви с. Дмитрівка Мелітопольського повіту Таврійської єпархії. Самими великими маєтностями 117,5 десятин розпоряджався клір Покровської церкви с. Борисівка Мелітопольського повіту.
За вищезгаданими "Положеннями" 1842 р., земельні наділи кліру мали безкоштовно обробляти парафіяни. До селянської реформи 1861 р., селяни (як кріпаки, так і державні), були зобов'язані працювати на ділянках духовенства після відробітку панщини чи повинностей, за рахунок власних трудоднів. По скасуванню кріпацтва, обробка церковних земель залишалась однією з головних повинностей селян. Це, відповідно, ускладнювало стосунки між кліром та мирянами.
У приватній власності духовенства землі було небагато. Зокрема, за списком земельних володінь Катеринославської єпархії за 1899 рік, з 1634 осіб білого духовенства, що проживало в єпархії у зазначений час, приватну земельну власність мали менше двадцяти духовних родин, (з них лише сім'ї священиків Олексія Четиркіна, Івана Біановського та Івана Кретініна володіли дійсно великими угіддями: 104, 202 та 593 десятини відповідно). Земельна власність решти священиків коливалась від 14 до 60 десятин. Лише у Таврійській єпархії, за спогадами сучасників, священики володіли сотнями десятин власної землі і мали великі і господарства [6, 68]. На решті території, підкреслимо ще раз, переважна більшість кліру була безземельною.
Скрутним було життя не тільки сільського, а й міського духовенства. Землі міським храмам, відповідно до Повного зібрання законів Російської імперії, відводилися за умови, що їх парафіянами були жителі сільської місцевості. Всупереч юридичним регламентаціям, міщани нерідко проявляли активність, як щодо побудови нових церков, так і до забезпечення їх наділами. Зокрема, в місті Олександрівську у II половині XIX ст. функціонувало три храми. З них, соборна Покровська церква землі взагалі не мала. Разом з тим, означений храм мав інші джерела прибутку. На 1913 р. за даними архієрейської ревізії, капітал Покровської церкви складав 4650 крб., кружковий збір - 3663 крб., церковна лавка приносила 900 крб. на рік [4, 27].
Причет Миколаївської церкви міг користуватись 887 квадратними сажнями землі, що знаходилась при храмі. За даними щорічних клірових відомостей, ці землі не приносили ніякого прибутку [5, 2 зв.]. Земельний наділ Пилипівської церкви, що дорівнював 4,5 десятинам, знаходився на місці скасованого цвинтаря, відповідно, клір не мав можливості його культивувати і о отримувати і прибутки. Проте, парафіяни останньої церкви, на добровільних засадах організували Пилипівське братство. Його члени, шляхом петицій до міської управи і до ревізійної земельної комісії, домовилися відведення їх церкві зручного наділу землі [5, 1-8].
Церковний уряд (як синодальний, так і єпархіальний) знав про злиденне економічне становище парафіяльного духовенства. З метою поліпшення ситуації, Синод у 1850 р. видав наказ про забезпечення сільського духовенства землями, квартирами та одноразовими дотаціями. Проте, пропонуючи невеликі земельні наділи парафіяльному духовенству, влада приречувала клір на злиденне існування.
Заради укріплення позицій православ'я в правобережних єпархіях протягом 1866 р. міському духовенству було підвищено державну платню. Загалом, у 1867 р. для Правобережних єпархій з казни виділено 400 тис. карбованців на потреби кліру всіх віросповідань. Православному духовенству з цих грошей призначалися 374,5 тис. крб. [9, 276]. Сільські причти Київської, Волинської та Подільської єпархій позбавлялися права користування натуральними повинностями. Замість того клір переводився на грошове утримання (з надходжень від поземельного податку з селян) [9, 276].
Пізніше, у 1873 р., урядом прийнято ще дві постанови - "Правила про розподіл прибутків, пенсій та разових допомог" та "Положення про церковнопарафіяльні попечительства".