Матеріальне забезпечення священицької родини, у порівнянні з селянським побутом, було досить прийнятним: убога оселя, сякий-такий крам, худоба, домашня птиця. Повсякденний спосіб життя пастирів мимоволі зближував їх з селянами. Священики, їх дружини та діти самі вели господарство, працювали у полі та на городі. Єпископ Євлогій (Георгіївський) згадував, як в дитинстві їздив з батьком-священиком на косовицю. Батько наймав тридцять-сорок селян-косарів і вони за горілку та солонину з хлібом та огірками скошували сіно та згрібали його у скирти [13, 72-80].

Основною статтею доходу для парафіяльного священика був церковний земельний наділ. Священики і церковнослужителі Лівобережної України, часто самі обробляли церковні ділянки, з одного боку - з метою уникнення соціальної напруги з віруючими, з іншого - із-за власної матеріальної скрути. Взагалі, сільські причти Лівобережних єпархій, мало відрізнялись від селян. Вони спільно засівали, жали, молотили, боролися зі шкідниками та посухою тощо. Під час польових робіт пастир зближувався зі своїми віруючими. Проте це зближення носило побутовий, а не морально-духовний характер. Священик, працюючи серед мирян, ставав одним з них. Така звичаєвість приводила до нівелювання християнської шанобливості до духовних наставників. Священики Південної України, як правило, наймали робітників для обробки свого наділу або здавали землю в оренду. Так, зокрема, робив клір Успенської та Святоволодимирівської церков Олександрівського повіту Катеринославської єпархії [5, 13].

Незважаючи на те, що 3/4 парафіяльних священиків українських єпархій отримували фіксовану казенну платню, така залежність не зникала через мізерність окладу. Так, оклад парафіяльного священика Подільської губернії становив 500 (протоієрей, настоятель собору), 400 (міський священик) і 300 (сільський священик) руб. на рік; диякона - 180 руб. на рік, а церковнослужителя - від 50 до 100 руб. на рік [12, 46].

Духовенство, яке не отримувало державної платні та перебувало на утриманні пастви. В результаті складалася парадоксальна ситуація коли пастирі шукали більш вигідні парафії або вимушені були здійснювати регулярні побори, а віруючі всіма засобами намагалися уникнути оплати за треби. Якщо священик не вимагав платні, а брав скільки дають, віруючі кидали по 2-3 копійки, а іноді - зовсім нічого не платили [8]. Зокрема Євлогій Георгіївський згадував, що його батько, збираючи за треби грошима, ніколи не набирав більше двох карбованців, дві третини з яких він мав віддати псаломщику та дячку. Іноді парафіяни платили натуральними продуктами: яйцями, сметаною, зерном, хлібом. Проте і бартерні угоди давали привід для лукавства. Селяни намагалися уникнути відвідин священика, зачиняли перед ним двері, підсовували тухлі яйця, черствий хліб, а одного разу замість кури - підкинули ворону [3, 48]. Із зібраного за треби складався і раціон священиків та їх родин. У скоромні дні повсякденною їжею були каша, яйця, курятина, молоко, риба, гриби. Під час посту раціон залежав від сумлінності пастиря. Більшість священиків дотримували суворої церковної дисципліни, не вживаючи під час посту навіть риби. Проте були і виключення.

У той же час середній загальний дохід священно- і церковнослужителів тієї ж губернії з урахуванням усіх трьох статей доходу (церковна земля, плата за треби та казенне утримання) в різних парафіях становив: протоієрея, настоятеля собору - від 800 руб. на рік, міського священика - від 600 руб. на рік, сільського священика - від 400 руб. на рік, диякона - від 400 руб. на рік, церковнослужителів - до 300 руб. на рік. Маємо на увазі, що вищевикладені суми подано за станом на 1916 р., коли з викликаних війною причин (про які буде сказано нижче) прибуток від церковних треб і землі знизився. У мирний час парафіяльні священики найбільш багатих сільських парафій українських єпархій отримували від 1200 до 2000 руб. на рік, диякони - від 700 до 1000 руб. на рік, церковнослужителі - від 300 до 700 руб. на рік.

Прибутки парафіяльного храму поповнювалися за рахунок надходжень за відправу служб у панській церкві, недільних крукових зборів, тижневих прибутків, церковних зборів [1]. Разом з тим, видатки були ані трохи не меншими. Священнослужителі переймалися ремонтними роботами у храмі та оздобленням олтарю, забезпеченням храму олією, свічками, найманням селян для проведення сезонних польових робіт [1, 1-20] тощо.

Незважаючи на власну матеріальну скруту, священики надавали істотну матеріальну допомогу своїм вірянам. Як свідчать архівні документи, пастирі намагалися надати матеріальну підтримку своїм парафіянам за рахунок церковної казни. Так, зокрема, священик Гродненської єпархії, який вів господарські церковні книги, неодноразово позначав, що "Іоанн Батюх отдав, що позичав року 1898, ще винен 6 злотих" або "Федько Васько позичив з каси..." та позначав суму [1, 20,22]. В 1899 р. пастир, провівши облік прибутків та видатків ввіреної йому церкви у підсумку зазначив: "Отдав всі гроші." [1, 26].

Таким чином твердження, поширене в радянській історіографії про високий рівень майнової забезпеченості православного парафіяльного духовенства далеко не завжди знаходить своє підтвердження в архівних та наративних джерелах. Щодо рівня земельної забезпеченості кліру, то тут відмічаємо регіональні відмінності: в єпархіях Правобережної та Лівобережної України причти користувалися лише