організації управління зовнішньою політикою в цій державі досліджено набагато менше. У радянській історіографії та в сучасній українській історіографії відсутні спеціалізовані дослідження з даної теми. Проте, остання знайшла певне висвітлення в зарубіжній історіографії, зокрема в англійській та американській. Так, англійський дослідник Р. Джонс у своїй праці детально описав розвиток англійської дипломатичної служби у 1815-1914 рр. [1]. Окрім цього, різні аспекти досліджуваної проблеми, як то: вплив королеви, голови уряду, парламенту, преси на здійснення зовнішньої політики Англії розглядаються в працях, присвячених зовнішній та внутрішній політиці Англії XIX ст. Зокрема, це праці англійських та американських дослідників П. Хейса, П. Кеннеді, Х. Хенхема, Дж. Кларка, Л. Стречі [2-6]. Цінні факти з організації управління зовнішньою політикою в Англії у 60-70-х рр. XIX ст. також можна знайти у джерелах тієї епохи, зокрема у "Листах королеви Вікторії" та "Hansard's parliamentary debates" - матеріалах дебатів в англійському парламенті [7-9].
Отже, мета даної статті - дослідити організацію управління зовнішньою політикою в Англії у 6070-х рр. XIX ст. в центрі та на місцях і визначити фактори, які впливали на неї.
Організація управління зовнішньою політикою в будь-якій країні передусім залежить від політичної системи, яка існує в ній. Як відомо, політична система, яка існувала в Англії у XIX ст., склалася ще в XVII-XVIII ст. Англія була парламентської монархію. Законодавча влада належала парламенту (складався з двох палат - палати лордів та палати громад) і королю, виконавча - уряду [10; 11].
З XVII ст. в країні існувала двопартійна система. Тогочасні уряди Англії формувалися саме на партійній основі. За сталим звичаєм, монарх доручав формування урядового кабінету лідеру тієї партії, яка одержала більшість на виборах у парламент. При владі поперемінно знаходилися партія консерваторів (торі) та партія лібералів (віги) [11, с. 4]. Хоча прем'єр-міністр звичайно формував кабінет з членів своєї партії, монарх міг накласти вето на будь-яку кандидатуру на міністерську посаду [4, с. 61-62].
Чисельний склад англійських урядів тривалий час не був сталим, але більш-менш стабілізувався на початок 60-х рр. XIX ст. Так, у досліджуваний період до складу англійських урядів входили не тільки міністри, які очолювали найбільш важливі відомства, тобто міністр фінансів, морський міністр, міністр закордонних справ, міністр внутрішніх справ, військовий міністр, міністр колоній, міністр по справах Індії, міністр по справах Ірландії, міністр пошти та телеграфу, міністр торгівлі, міністр юстиції та генеральний скарбник, але й персони, які не очолювали міністерства, а саме: канцлер герцогства Ланкастер, "лорд-хранитель печатки", "лорд-президент ради", лорд-канцлер [12, с. 48-55]. У цілому, урядовий кабінет у той час звичайно складався з 12-15 урядовців [4, с. 75-76].
Хоча уряд у цілому ніс відповідальність за зовнішньополітичний курс країни, останній традиційно вважався прерогативою міністра закордонних справ. В Англії міністерство закордонних справ традиційно називається "Форін офіс", тому міністра закордонних справ часто називають так - голова Форін офіс. Він безпосередньо відповідав за зовнішню політику держави та здійснював управління нею, але при цьому не був простим виконавцем рішень уряду. На засіданнях уряду обговорювалися лише найбільш важливі питання зовнішньої політики. Кожен з міністрів міг висловити свою думку з того чи іншого питання, але дуже часто міністрам просто бракувало компетентності [4, с. 78].
У 60-70-х рр. XIX ст. у голови Форін офіс було два заступники [2, с. 124-125]. Посада другого заступника офіційно називалася "парламентський заступник голови Форін офіс". У його обов'язки входило виступати в парламенті від імені уряду з питань зовнішньої політики у відсутність голови Форін офіс [1, с. 108].
На відміну від інших членів урядового кабінету, голова Форін офіс в цілому мав велику ступінь незалежності від уряду в своїй діяльності. Усі заяви з питань зовнішньої політики, всі кроки уряду та монарха, пов'язані з нею, мали робитися з відома міністра закордонних справ та за умови консультації з ним [2, с. 112-113]. Офіційно лише він мав право надавати інструкції англійським дипломатичним представникам за кордоном [13, с. 67]. Але на початок 60-х рр. XIX ст. склався такий стан справ, що голова англійської дипломатії не мав реальної свободи дій для здійснення своїх повноважень, якщо він ігнорував позицію голови уряду та монарха з важливих зовнішньополітичних питань [4, с. 78]. На думку англійських дослідників, це було наслідком того, що в Англії того часу склалася практика, згідно з якою голова уряду був не тільки в курсі роботи міністерства закордонних справ, як і всіх інших міністерств, але й керував зовнішніми справами разом з міністром закордонних справ [4, с. 6162].
Історія зовнішньої політики Англії після Віденського конгресу 1814-1815 рр. свідчить про те, що голова уряду дійсно брав активну участь в управлінні зовнішньою політикою [5, с. 316]. Аналіз джерел та літератури демонструє, що іноді це навіть призводило до конфліктів між ним та головою Форін офіс. Найбільш часто ці конфлікти виникали через перевищення обома урядовцями своїх повноважень. Так, голова уряду міг без консультації з головою Форін офіс робити заяви з різних питань зовнішньої політики, спілкуватися без відома останнього з дипломатичними представниками Англії за кордоном та з іноземними дипломатами в Лондоні [2, с. 112-113]. Бувало й таке, що голова уряду особисто писав інструкції