Крім того, на думку зарубіжних дослідників, практика, що склалася на початок 60-х рр. XIX ст. та продовжувала існувати в подальші десятиліття, продемонструвала, що іншою людиною після голови уряду, яка могла зазіхати на право голови Форін офіс здійснювати зовнішню політику Англії та робила це, був англійський монарх, якого в цей час уособлювала королева Вікторія. Вона посіла англійський престол у 1837 р. та займала його до 1901 р. Це була видатна людина та державний діяч. З її ім'ям пов'язана ціла епоха в історії Англії, так звана "Вікторіанська епоха". Королева Вікторія протягом свого правління прагнула реально впливати на всі сфери політичного та суспільного життя. Зовнішня політика країни не залишилася поза її увагою [14, с. 44-45]. У зарубіжній історіографії існують різні думки щодо ступеню впливу королеви на здійснення англійської зовнішньої політики. Але незаперечним є факт, що вже з початку свого правління вона претендувала на реальне управління зовнішньою політикою країни. У цьому Королеву Вікторію активно підтримували її чоловік принц- консорт Альберт та його радник Штокмар. Вони вважали, що саме монарх мав творити зовнішню політику держави, а уряд лише мусив виконувати його волю. Королева цілком розділяла цю думку [6, с. 127-193].

Але намагання королеви втрутитися в справи Форін офіс призвело до справжнього конфлікту між нею та головою зовнішньополітичного відомства лордом Пальмерстоном. Він керував Форін офіс майже безперервно з 1830 по 1851 роки [2, с. 107]. Аналіз джерел демонструє, що найбільш часто перепалки між королевою та її міністром виникали через порушення існуючої процедури ознайомлення монарха з іноземними справами. Так, існувало правило, що жодна депеша не могла бути відправлена головою Форін офіс без схвалення або відома королеви. Королева Вікторія вимагала від нього показувати їй тексти депеш, редагувала їх, повертала з вимогою перегляду і т.п. Отже, таким чином вона намагалася керувати зовнішньої політикою країни [7, с. 10].

Однак вже у середині XIX ст. річна кількість депеш перевищувала 50 тисяч [2, с. 124]. Крім того, лорд Пальмерстон виступав взагалі проти втручання королеви в зовнішню політику, тому здебільшого намагався ігнорувати вимоги королеви щодо депеш [2, с. 106]. Так, голова Форін офіс часто або не передавав їх королеві, або передавав занадто пізно, так щоб не залишалося часу на їхнє виправлення, або передавав, але не переробляв їх потім, як хотіла того королева, а відсилав у їхньому початковому вигляді [6, с. 187]. Терпінню королеви настав кінець. 12 серпня 1850 р. вона написала меморандум, у якому виклала свій погляд на відносини між головою Форін офіс та монархом і передала його лорду Пальмерстону. У документі чітко визначалося право монарха на контроль діяльності голови Форін офіс [4, с. 55]. Але на лорда Пальмерстона це не вплинуло. У 1851 р. він без консультації з урядом та королевою від імені Англії привітав державний переворот Наполеона III у Франції. Це коштувало голові Форін офіс його посади [2, с. 107].

Записи в журналі королеви Вікторії та її листи свідчать про те, що наступники Пальмерстона на посаді голови Форін офіс, передусім лорд Рассел, який керував англійською дипломатією у 18591865 рр., також часто не додержувались правила стосовно депеш [7, с. 46].

Листи королеви Вікторії також демонструють, що іншим джерелом непорозумінь між королевою та головами Форін офіс у 60-70-х рр. XIX ст. іноді ставало кадрове питання. Монарх мала особливий інтерес у дипломатичних призначеннях, особливо при дворах, з якими вона була персонально зв'язана, а це при її родинних зв'язках означало фактично всі королівські двори тогочасної Європи. Вона вимагала, щоб з нею консультувалися при призначеннях голів, перших секретарів дипломатичних представництв Англії, передусім в Європі [1, с. 172]. Так, королева Вікторія у 1867 р. вимагала призначення Морьєра першим секретарем посольства Англії в Берліні, але невдало [1, с. 176]. У 1875 р. вона листувалася з тодішнім головою Форін офіс лордом Дербі з приводу кандидатури на ту ж саму посаду [8, с. 366-368].

Крім того, як будь-яка людина, королева мала свої власні політичні погляди, свої симпатії та антипатії, у тому числі в зовнішній політиці. Вона часто висловлювала їх своїм міністрам, іноді в досить сильних виразах [4, с. 28]. Це у певній мірі впливало на зовнішню політику уряду. Зокрема, для європейської політики Англії важливим став фактор симпатії монарха до всього німецького. Вікторія більшу частину свого життя займала фактично пронімецьку орієнтацію у зовнішній політиці та виступала за союз між Англією та Німеччиною. Її власне німецьке походження, вплив чоловіка - німецького принца та його радника Штокмара, шлюб старшої доньки з прусським кронпринцом та незчисленні зв'язки королеви з Німеччиною, на думку зарубіжних дослідників, робили для королеви неможливим повністю відокремити особисті та політичні погляди, бачити у Німеччині іноземну країну. Коли справа стосувалася зміни політики