На процес здійснення зовнішньої політики в Англії також впливав англійський парламент. Але на той час він не грав ще великої ролі в цьому процесі. Санкція парламенту на оголошення війни, затвердження договорів бралася урядом звичайно постфактум. Позиція законодавчої влади була особливо сильна в порівнянні з виконавчою у фінансових справах. Як зазначив англійський дослідник Кларк: "Критика зовнішньої політики уряду концентрувалася більше на її ціні, ніж на самій політиці" [5, с. 315].

Матеріали парламентських дебатів свідчать, що парламент мав право запросити в уряду документи з зовнішньої політики, як у цілому з якоїсь проблемі, так і з її окремих аспектів. Але уряд міг відмовити в цьому запиті або відкласти представлення документів на деякий час під різними приводами, представити їх частково [9, с. 466,566]. Парламентські запити у справах зовнішньої політики, які часто практикувалися, мали на меті тільки регулярний контроль виконавчої влади, а не керування зовнішньою політикою [5, с. 315]. Однак парламент завжди міг ініціювати голосування вотуму недовіри уряду, у тому числі через зовнішню політику останнього. Крім того, існувала індивідуальна відповідальність міністрів перед парламентом. Останній міг виразити недовіру окремому міністру і той після цього мусив піти у відставку [4, с. 78-79].

Хоча роль парламенту в управлінні зовнішньою політикою була відносно мала, сам він широко використовувався політиками у боротьбі за владу, за виборця, за суспільну думку країни в цілому. У вітчизняній та зарубіжній історіографії визнано, що суспільна думка як така на той час вже стала тим важливим фактором, який англійські уряди не могли не враховувати, якщо хотіли залишитися при владі. Виразником суспільної думки була передусім преса. Англійська преса XIX ст., як і нині, відображала партійний устрій країни. Кожна з двох правлячих партій мала свої періодичні видання [12, с. 201-210]. Про ступінь впливу преси на політику англійських урядів свідчить вже той факт, що англійські прем'єр-міністри та урядовці часто спілкувалися з головними редакторами окремих газет з різних питань зовнішньої політики [3, с. 138].

Що стосується питання організації дипломатичної служби в Англії, то у 60-70-х рр. XIX ст. ця держава була представлена за кордоном дипломатичними представництвами чотирьох видів: посольства на чолі з послами та місії на чолі з посланниками у країнах, з якими вона встановила дипломатичні відносини, та генеральні консульства та консульства у тих країнах, з якими такі відносини встановлені не були. Однак посольства Англія мала тоді лише в Європі, а саме: в Парижі, Константинополі, Відні, Петербурзі, Берліні, Римі [1, с. 152-172].

На середину 60-х рр. XIX ст. остаточно сформувалася система дипломатичних рангів. Так, персонал дипломатичних представництв складався з осіб, які мали наступні дипломатичні звання: аташе, третій секретар, другий секретар, перший секретар (він же секретар дипломатичної місії або посольства), посланник, посол. Звання, починаючи від аташе та закінчуючи другим секретарем, вважалося молодшим дипломатичним званням. Звання першого секретаря вважалося середнім. Звання посланника та посла були вищими дипломатичними званнями в Англії того часу [1, с. 159-163]. Крім того, членами персоналу дипломатичних представництв Англії були начальник канцелярії, архівіст, особистий секретар посла чи посланника, шифрувальники, перекладачі, клерки [1, с. 92-95]. У склад посольств також входили військові аташе. Вони підпорядковувалися не тільки міністерству закордонних справ, але й військовому міністерству [1, с. 220].

Зарубіжні дослідники підкреслюють, що вже у першій половині XIX ст. окреслилася значна роль представників Англії за кордоном, зокрема послів [3, с. 134]. Вони мали широкі повноваження. Так, посол Англії в Туреччині мав право без дозволу голови Форін офіс викликати англійський флот до Дарданелл. Отже, посли мали на той час визначальний вплив на європейську політику Англії. Ця тенденція продовжувала зберігатися в 60-70-х рр. XIX ст. [5, с. 318].

Через надзвичайну важливість посади посла, на неї обиралися найбільш досвідчені у зовнішніх справах персони, які були обов'язково аристократами. Так, серед найбільш відомих послів того часу були представники саме аристократії: це лорд Блумфільд - посол в Австрії у 1860-1867 рр., лорд Коулі - посол у Франції у 1852-1867 рр., лорд Лофтус - посол у Пруссії у 1860-1862, 1868-1871 рр. та у Росії у 1871-1879 рр., лорд Непір - посол в Росії у 1860-1864 рр. та в Пруссії у 1864-1866 рр., лорд Лайонс - посол в Туреччині у 1865-1867 рр. та у Франції в 1867-1871 рр. [12, с. 162-167].

Голова Форін офіс, якщо не був пером, то звичайно був з аристократичної родини та мав титул. Так, у 60-70-х рр. XIX ст. цю посаду займали граф Рассел (1859-1865), граф Кларендон (1865-1866, 1868-1870), граф Стенлі (1866-1868, 1874-1878), граф Гренвілль (1870-1874) [12, с. 50]. Представники широких соціальних верств домінували на той час лише на консульській службі [5, с. 313].

Дипломатичні контакти, як внутрішні, так і