Судячи з усього авторитетний консерватор певною мірою мав рацію. Підсилення етичного елементу в зовнішній політиці нових лейбористів не можна ототожнювати з відсутністю цього елементу в діяльності попередніх урядів. Правий Кен Бут, який стверджує, що зовнішня політика за визначенням не може бути вільною від моралі [9]. Здійснення міжнародної діяльності передбачає наявність певних етичних зобов'язань, незалежно від того визнають їх чиновники чи ні. У цьому сенсі скоріше за все слід говорити про зміну "етичного коду", який визначає зовнішню політику нових лейбористів та відрізняє її від стратегії консерваторів. Можна визначити набір ідей та цінностей, які (в ідеалі) представляють основні елементи "третього шляху" в зовнішній політиці, а саме: модернізація управління, відповідальність, ліберальний інтернаціоналізм й пріоритет прав людини. Два останніх елементи - ліберальний інтернаціоналізм та пріоритет прав людини - складають своєрідну етичне ядро стратегії нових лейбористів.

Робін Кук неодноразово заявляв, що "лейбористської уряд зробить права людини серцевиною його зовнішньої політики" [10]. Аналогічним чином, Блер дав ясно зрозуміти, що принцип суверенітету більше не повинен надавати державам-ізгоям можливість приховувати від міжнародного контролю та розслідування злочини у сфері прав людини [11]. Інституціонально увага до прав людини виявилася в створенні спеціального підрозділу міністерства закордонних справ, який надалі перетворився в самостійний Департамент міжнародного розвитку.

Уряд нових лейбористів вважав, що стандарти, закріплені в Загальній декларації прав людини та інших міжнародних документах є універсальними. Така точка зору знайшла своє відображення в ряді ініціатив, включаючи створення Фонду прав людини, надання підтримки (в тому числі через британські спецс- лужби) діяльності Міжнародного кримінального суду, Міжнародним трибуналам з військових злочинів в колишній Югославії та Руанді, а також відмова від постачання зброї режимам, які нехтують правами своїх громадян. Крім того, уряд Блеру наголосив на необхідності врахування в практичній політиці зв'язку між зростанням зовнішньої заборгованості країн "третього світу", масовими злиднями та спіраллю насильницьких конфліктів, які супроводжуються порушенням прав мільйонів людей.

Таким чином, незважаючи на деякі серйозні проблеми, протягом перших двох років перебування при владі нові лейбористи виявили дійсне активне залучення до різних аспектів проблеми захисту прав людини.

Як вже згадувалося вище, інтервенціонізм виступив в якості однієї з ключових ідейних засад зовнішньої політики нових лейбористів. Повною мірою ідеї та інститути інтервенціонізму запрацювали під час Косовської кризи 1999 р., а потім в процесі сприяння Лондоном припиненню конфлікту в Сьєрра-Леоне. Обґрунтуванням активного втручання стала "доктрина міжнародного співтовариства", яку Блер оприлюднив в своїй знаменитій промові в Чикаго [11].

Слова Блера адресувалися серед іншого тим, хто стверджував, що здійснення військової інтервенції має умовою схвалення Радою Безпеки Організації Об'єднаних Націй. Прем'єр наголосив, йдеться про війну на новій основі, не за території, а щодо цінностей, нагадав про два історичні уроки ХХ століття, які доводять, що умиротворення не працює, якщо не кинути виклик диктатору, то потім доведеться пролити набагато більше крові щоб зупинити його.

Далі він заявив: "Ми є свідками початку нової доктрини міжнародного співтовариства. При цьому я маю на увазі чітке визнання того, що сьогодні більш ніж коли-небудь ми взаємозалежні, що національний інтерес значною мірою визначається міжнародним співробітництвом, що нам необхідно мати відверту та послідовну дискусію про те, як втілення цієї доктрини впливає на наші зусилля в кожній сфері" [11].

На думку Блера, ідея взаємозалежності пов'язана з вірою, що окремі держави більше не мають повного суверенітету, в у мовах глобалізації кордони між "внутрішньою" і "зовнішньою" політикою стають все більше умовними. На думку Тоні Блера "невтручання" є не тільки небажаним, воно є неприпустимим, а в ситуаціях, коли скоєні геноцид або злочини проти людяності, втручання перетворюється на моральне зобов'язання. Інакше кажучи, чиказька промова лідера Британії виявилася не тільки офіційним проголошенням "ліберального інтервенціонізму", а й освяченням до цього часу гостро дискусійної концепції "гуманітарних інтервенцій". Тим не менше, навіть в момент офіційного "народження" філософії інтервенціонізму Тоні Блер підкреслював, що він противник довільного застосування цього принципу.

У липні 2000 р. Робін Кук докладніше розтлумачив принципи, якими слід керуватися світовому співтовариству в ситуаціях масового порушення міжнародного гуманітарного права та злочинів проти людяності:

зміцнення культури запобігання конфліктам;

застосування збройної сили як останнього засобу;

впевненість, що відповідальність за негайне припинення насильства лежить на державі де воно має місце;

держава-об'єкт втручання не бажає або не в змозі запобігти насильству, або активно сприяє йому;

застосування сили має бути пропорційним меті та відповідати міжнародному праву;

колективний характер застосування сили, і, де це можливо, наявність мандату Ради Безпеки ООН

[12].

Натхнена очевидними успіхам в Косово та Сьєрра-Леоне, прихильність Тоні Блера до інтервенціонізму підсилилася після терористичних атак на Башти-Близнюки у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, невдовзі реалізувавшись на практиці в участі у військових діях проти "Аль-Каїди" та руху "Талібан" в Афганістані.

Але після 11 вересня 20001 р. мотивація Блера на підтримку інтервенціонізму все частіше виражається через парадигми "міжнародної безпеки" та "війни з терором". Критики його політики стверджують, що повага до прав людини та міжнародного права на практиці нерідко стають факторами другого та навіть третього порядку. Як