Доля емігрантів не оминула і дітей Станіслава Щенсни та Софії. Першим, народженим в законному шлюбі Станіслава і Софії, був син Александр (1798-1868) [8, с.61]. Почавши військову кар'єру з 14 класу (указ російського імператора від 15 листопада 1818 року), він вже через 10 років став полковником російської армії та брав участь у війні з турками (1828-1829 рр.). Після відставки Александр оселився в Умані - своєму родовому маєтку, залишаючись найбільшим землевласником Уманського повіту [9, э.759- 760; 10; 11, арк.8].

У списку 27 найповажніших поміщиків Київської губернії, який підписав генерал-ад'ютант Демідов 20 лютого 1826 року, за №14 значиться Александр Потоцький [12, с.320-321].

Для того, щоб зрозуміти весь спектр причин, які спонукали А. Потоцького залишити Росію, треба зануритися в таємниці його приватного життя. При уманському дворі Александра Потоцького мешкав пан Корчиньський, надвірний цукерник, який мав п'ять доньок-красунь та одного сина. Особливо вирізнялася серед них Роза Корчиньська, яка була особливої краси брюнеткою з білим тілом, що було незвичним. Між Александром Потоцьким та Розою спалахнуло кохання, і шлюб став би закономірним розв'язанням романтичної історії, але юна пані тяжко хворіла на сухоти. Пан Александр пильнував кожного дня, але ставав все смутнішім, бо здоров'я коханої погіршувалося. Придворний лікар Потоцького на ім'я Абрамсон кілька разів рятував напівмертву Розу. Поховали її на цвинтарі при уманському костьолі. Тим часом розгорнулося листопадове повстання.

Примара Торговицької конфедерації не давала спокою сповненому шляхетських імпульсів Александру Потоцькому, що схиляв голову перед образами польських патріотів. У Софіївському парку він наказав встановити статуї Т. Костюшко та наполеонівського генерала, племінника останнього польського короля Ю. Понятовського [4, э.83-84].

Перебуваючи під впливом сестри Софії, Александр під час польського повстання 1830-1831 років дає згоду на формування за власний кошт польського полку кінноти і передає на цю потребу 2000 червінців. Потоцький приїздить до Варшави, щоб спостерігати за процесом створення полку [4, э.125; 13].

Виїхати за кордон під час повстання Александру Потоцькому вдалося на початку 1831 року. В листі з Кременця від 13 січня на ім'я губернатора Бориса Княжніна він повідомляв, що після отримання ним паспорта в Одесі їде до своїх родичів, які перебувають у Відні. Б. Княжнін доповідав про виїзд А. Потоцького до Австрії Алєксандру Бенкендорфу у листі від 30 січня 1831 року [14].

Улітку 1831 року в результаті обшуку будинка Александра Потоцького було вилучено 132 одиниці різноманітної зброї, яку після опису відправили до Київського арсеналу [15, арк.247-248].

Конфіскація маєтків та іншої власності учасників повстання проводилася на основі указів імператора Ніколая І від 22 березня та 10 травня 1831 року. Перший зазначав, що необхідно «брать недвижимые имения мятежников в Западных губерниях в казну, на приращение инвалидного капитала», а другий визначав порядок їх прийняття до казни. Управління конфіскованими маєтками покладалося на губернські казенні палати [16, арк.2].

26 червня розпорядженням міністра фінансів на маєтки повстанців було накладено секвестр. 10 серпня Київське губернське правління оголосило про секвестр маєтностей Александра Потоцького [17, арк.183].

До березня 1832 року управління уманським маєтком під наглядом поліції здійснював колишній управитель Александра Потоцького - Вікентій Расевич. 13 березня все управління конфіскованим маєтком було остаточно передано Київській казенній палаті, яка призначила уповноваженим по уманським маєтностям гвардії капітана Маркевича [18, арк.128-129].

4 квітня 1836 року всі конфісковані маєтки в Київській та Подільській губерніях були передані військовому міністерству, а розпорядженням міністра від 13 квітня колишню власність Александра Потоцького на Уманщині передано у відання інспектора всіх поселень графа Івана Вітта (син Софії Потоцької від першого шлюбу). У травні 1836 року командуючий 2-м резервним кавалерійським корпусом генерал-майор Фохт вступив в управління уманським маєтком [19, арк.8-9; 20, арк.38,56-81].

У 1837 році імператор Ніколай І своїм указом від 27 квітня наказав «имения Военного ведомства Киевской и Подольской губерний впредь именовать военными поселениями Киевской и Подольской губерній», остаточний порядок перейменування було сформульовано в указі від 6 грудня 1837 року. Процес трансформації колишньої земельної власності Потоцького у військові поселення завершився у 1838 році, коли до відання цього відомства було передано м. Умань. Військові поселення на Уманщині проіснували ще двадцять років, до 1858 року [21, с.230-231; 22, с.4].

Павєл Дмітрієвич Кісєльов, чоловік Александрової сестри Софії, після придушення повстання 18301831 років пропонував А. Потоцькому повернутися в Російську імперію, обіцяючи при цьому повну амністію.

Граф Потоцький відхилив цю пропозицію. Він оселився за кордоном і жив на відсотки від капіталів, які вдалося вивезти. Свої фінанси Александр витрачав не тільки на приватне життя, а й на допомогу польським патріотам, що перебували в еміграції [23, в.132]. Допомагаючи значними сумами як окремим особам, так і польським організаціям за кордоном (Товариство Допомоги Науці, Товариство Польських Дам та ін.), він у такий спосіб хотів очистити родинне прізвище від ганебної плями Торговиці. Мешкаючи переважно у Дрездені, часто бував у Римі, Неаполі та на німецьких курортах, де зустрічався з польськими патріотами, які проживали там. Удар, що завдала йому смерть Рози Корчиньської, як відзначають сучасники, вплинув на його психічний стан. По-перше, маючи достатньо коштів для існування, він все