Під час пошукової роботи в архівах вдалося виявити фрагмент цікавого документу, в якому не вказано точної дати, але він, імовірно, датується другою половиною 50-х - початком 60-х років ХіХ століття, і припускаємо, що мова йде саме про Александра Потоцького: «Приехал в Киев Александр Потоцкий - о котором я прежде говорил - он живет большей частью за границей - и был высылаем в Варшавский национальный комитет за границу тоже от здешнего национального комитета» [24, арк.1]. Помер Александр Потоцький, так більше й не одружившись, у Дрездені 24 серпня 1868 року [9, в.760].

Авантюриста і ловеласа Мечислава (1799-1878), останнього власника Тульчинського ключа з родини Потоцьких, багато істориків вважають не рідним сином Щенсни, а ймовірним батьком називають венеціанського розбійника Караколлі (Франческо Каракіолло), який зґвалтував Софію під час подорожі чужими країнами у 1798-1799 роках, яка, до речі, відбувалося у супроводі Станіслава Потоцького. Конфлікт із матір'ю, яка опікувалася маєтками Мечислава, вірогідно, ініційовано іншими родичами, завершився гучним скандалом. Син вигнав матір із тульчинського маєтку і відібрав усі її діаманти, а найголовніше - особистий архів. Пізніше Софія вилучила ім'я невдячного сина із свого заповіту. Примирити матір із сином намагався навіть імператор Алєксандр І, погрожуючи Мечиславу засланням до Тобольска. Згодом Мечислава було зараховано до гвардії, в якій він довго не затримався [4].

Подружнє життя Мечислава Потоцького не склалося. Перший його шлюб із Дельфіною з роду Комарів (1805/1807-1877), що тривав з 1825 до кінця 1843 року, завершився розлученням. Молоду чарівну графиню оточували фаворити. Дельфіна двічі народила Мечиславу дітей-калік, вела розпусне життя, що, зрозуміло, дратувало чоловіка, і він давав волю рукам. Після розлучення Мечислав призначив їй пенсію - 100 тисяч франків. Пізніше ця вродлива жінка стала «музою Шопена» [4, в.95-110,222].

Другою дружиною Мечислава Потоцького у 1844 році стала Емілія Свейковська (1821-1894). Вона народила сина Міколая Щенсни (1845-1921), за що отримала від чоловіка в дарунок понад один мільйон злотих. Невдовзі у родині Потоцьких вибухнув скандал через романтичне кохання Емілії до лікаря Леруа. Вона залишила Тульчин і виїхала до Києва під охороною князя Любомирського. Емілія неодноразово скаржилася на Мечислава російському цареві. Ніколай І вислав Мечислава до Саратова, а вона отримала додатково 180 тисяч карбованців з тульчинського маєтку та право опіки над сином Міколаєм. Померла в Парижі [4, в.136-168,222].

Через свою авантюрність та нестриманість Мечислав неодноразово був на поселенні у Воронежі, Саратові та Вятці. Щоб задобрити російського імператора Ніколая І, він у 1845 році прийняв хрещення за православним обрядом і став іменуватися Міхаїлом. Неодноразово намагався втекти з місця поселення, а у 1846 році навіть імітував свою смерть. Декілька років він провів у Шліссельбурзькій фортеці (1851-1855 рр.). У січні 1851 року російський імператор видав указ про перерахування прибутків з маєтків Міхаїла Потоцького державі [4, в.79,92-93,107-212,218-222].

Питання про те, як Міхаїлу потрапив за кордон, довго залишалося відкритим. Одні дослідники твердили, що йому вдалося втекти (1856, 1858-1859, 1861) та через Балтику потрапити до Європи, інші припускали, що Міхаїл був амністований у зв'язку з коронацією Алєксандра ІІ [4, в.186-193; 25, в.269]. Архівні ж джерела свідчать, що М. Потоцький виїхав за кордон у 1860 році за дозволом російського царя. Цей дозвіл йому допоміг влаштувати П.Д. Кісєльов, колишній чоловік його сестри Софії [26]. Потоцькому вдалося таємно вивезти чи то 200 тисяч, чи то декілька десятків мільйонів франків. Вивезені кошти дозволили йому в 60-х роках купити великі обсяги нерухомості не лише у французькій столиці, а й в провінції. Про його участь у політичному житті польської еміграції практично нічого не відомо. У період січневого повстання 1863-1864 років Міхаїл часто проводив час у свого кузена Ксаверія Браницького, що мешкав у Монтрезорі. На відміну від свого старшого брата Александра Мечислав не надавав політичним вигнанцям допомоги. 26 травня 1872 року він підписав заповіт на користь свого сина Міколая Щенсни. Помер Мечислав (Міхаїл) у Парижі 26 листопада 1878 року [4, в.204,214-216,221].

Зовсім інші причини штовхали за кордон доньок Станіслава Щенсни і Софії - Софію Кісєльову та Ольгу Наришкіну.

Старша донька Софія народилася в 1801 році. Мати досить рано стала виводити її у світ. Юна врода причарувала багатьох чоловіків. У 1817 році вона познайомилась із Павлом Кісєльовим (1788-1872). Цей молодий офіцер часто відвідував Потоцьких у Тульчині. Він розпочав службу як корнет полку кавалерії, брав участь у війні 1806-1807 років, потім став ад'ютантом генерала М. Мілорадовича, а згодом (1812 р.) - флігель-ад'ютантом імператора Алєксандра І, який дуже високо цінував його. До Тульчина прибув спочатку як інспектор 2-ї армії, штаб якої знаходився в цьому місті. Пізніше він очолив цей штаб. З 1839 року - граф Російської імперії. В останній період своєї активної політичної діяльності (до 1862 року) був послом Росії у Франції. Після відставки залишився в Парижі, там і помер у 1872 році [27, с.154].

Безхмарне подружнє життя Софії та Павла тривало недовго. Через рік після весілля в них народився