У першій половині 50-х рр. ХІХ ст. чисельність духовних училищ на півдні України почала зменшилась, цей процес був обумовлений реалізацією протасівських заходів щодо реорганізації нижньої ланки вертикалі духовних навчальних закладів. Це було наслідком того, що у 40-х рр. і на Півдні, і в цілому в імперії, кількість випускників духовних навчальних закладів не співпадала із кількістю вакантних місць у парафіях. Для вирішення цієї проблеми було запропоновано цілий комплекс заходів, серед яких, звільнення духовенства від обов'язку направляти дітей підлеглих духовного відомства до училищ та влаштування причетницьких класів і ліквідацією зайвих парафіяльних училищ. Ці зміни були введені у південноукраїнському регіоні лише із 1853 р. Результатом чого, згідно звіту по відомству православного сповідання за 1855 р., стала відсутність парафіяльних училищ на Півдні України, було відмічено й скорочення числа повітових училищ, зокрема у Катеринославській єпархії [17, c.54-55].

Зміну кількості духовних навчальних закладів на Півдні України є можливість прослідити за допомогою таблиці:

Однією з причин, яка вплинула на процес скорочення духовних навчальних закладів регіону, були також події чергової Кримської війни: із Маріуполя, у цілях безпеки, до Карані було переведено училище, яке працювало лише формально цілий рік, а учнів, тимчасово, перевели до Катеринослава.

Більшість парафіяльних училищ були приєднанні до повітових, які відтепер мали три відділення із дворічним курсом кожне. Оскільки і раніше було поширеним розташування обох училищ в одній будівлі і під керівництвом одного наглядача (ректора), така реорганізація здебільше носила формальний характер.

Але всі ці заходи не призвели до очікуваних результатів, духовні навчальні заклади продовжували готувати більше вихованців, ніж потребували вільні вакансії.

За перші роки правління Олександра ІІ кількість духовних навчальних закладів у південноукраїнському регіоні дещо змінилась. На 1860 р. Катеринославська єпархія мала одне парафіяльне училище і відновила склад училищ повітових, що діяли до 1855 р. Кількість же духовних навчальних закладів Херсонської єпархії, як і раніше, становила 4. Таврійська єпархія не мала жодної семінарії, повітового чи парафіяльного училища [16, с.247].

Відповідно до змін у загальноімперської політиці щодо системи духовної освіти, у регіоні відбувалися й зміни у кількості вихованців духовних навчальних закладів:

Треба зазначити, що процес розбудови мережі духовних навчальних закладів на Півдні України дещо зупинився у 50-х рр. ХІХ ст. Ініціатива архієпископа Димитрія, який звернувся до Синоду із клопотання про влаштування в Криму першого повітового училища, була відкладена й лише 10 червня 1861 р. штат Сімферопольського училища було затверджено. Навчальний заклад перші декілька років функціонував згідно статуту 1808 р., а потім двічі реформувалося: статутами 1867 р. та 1884 р. Ситуація ж в існуючих навчальних закладах залежала від тієї уваги, яку приділяли їм єпархіальні архієреї.

Наступним поштовхом для влаштування духовних навчальних закладах в регіоні стали реформи Олександра ІІ. Так у 1866 р. було влаштовано Таврійське єпархіальне жіноче училище, воно до початку 70- х рр. працювало за власним статутом і лише пізніше було реформовано згідно опублікованого статуту жіночих єпархіальних училищ від 1868 р. ТЄЖУ стало найбільшим жіночим пансіоном Таврійської губернії, у якому за помірну плату представниці будь-якого стану могли здобути не тільки прекрасну освіту, але і добре християнське виховання.

Таким чином, процес розбудови мережі духовних навчальних закладів на Півдні України у 17341861 рр. був дуже неоднорідним, перебуваючи під впливом здебільшого політичних факторів, він характеризувався наявністю чітких періодів у своєму розвитку. Так, у ХУІІІ ст. влаштування духовних навчальних закладів у регіоні відбувалося дуже повільно, осередками духовної освіти були школи при парафіях та школа, яка існувала у Запорізькій Січі, до кінця століття на півдні працювала лише одна Катеринославська семінарія. Незважаючи на ті особливості, які були притаманні регіону: більшу матеріальну забезпеченість південноукраїнських парафій та позастановий характер духовних шкіл, у цей період процес розбудови мережі духовних навчальних закладів зіткнувся із небажанням місцевого парафіяльного духовенства віддавати своїх дітей до школи, що гальмувало розвиток системи релігійного виховання у краї. Ситуація почала поліпшуватися після реформ Олександра ІІ, але суттєві зміни у розбудові мережі духовної освіти відбулися лише у 1816 р., що було свідченням однієї з особливостей регіону - більш пізнього терміну впровадження реформ, ніж у центральноросійських єпархіях. Наступна хвиля влаштування духовних навчальних закладів припадає на 40-і рр. ХІХ ст., вона пов'язана із „протасівськими реформами", але вже на початку 50-х рр. ХІХ ст. кількість духовних учбових установ почала зменшуватися, так у 1850 р. їх було 14, а вже у 1855 р. всього 7. У цьому процесі знайшла відображення та ситуація, яка склалася у загальнодержавному масштабі - кількість випускників духовних навчальних закладів значно перебільшувала кількість вакантних місць у парафіях. Новим поворотним моментом у розвитку системи духовної освіти у регіони стали реформи Олександра ІІ, які докорінно змінили структуру та зміст релігійного виховання, з'явилися нові форми духовних навчальних закладів в яких виховувалися доньки духовенства - єпархіальні жіночі духовні училища. Взагалі, розбудова мережі духовних навчальних закладів в краю мала свої відмінності та особливості: по-перше, віддаленість від центру та нестабільне військово-економічне становище регіону зумовило більш