Таким чином, резолюції обмежували церковну юрисдикцію, тому не дотримувалися після Петра І [12, с.717]. Вторгнення в юрисдикцію церковного суду мало на меті більше підкорення Православної Церкви державі.

До компетенції духовних правлінь, як найнижчої інстанції церковного суду відповідно до указу Синоду від 4 вересня 1722 року, входило розгляд справ: богохульних, єретичних, розкольницьких, про заборони, розлучення і примусові шлюби, крадіжка церковного майна тощо [13, с.65].

Словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона дає таке визначення духовного правління - „весьма неопределенное название для учреждений, ведающих в епархии дела управления и суда" [14, с.110]. Витоки духовних правлінь сягають ще давніх часів. У Київській Русі єпископ здійснював суд і управління через своїх довірених осіб - духовних і світських. Потім при єпархіальних архієреях виникали „присутственные места" - прикази. Коли в 1744 році прикази були перетворені на колегіальних засадах і отримали назву консисторії, у нижчому єпархіальному управлінні біля духовних управителів (суддів архієрейських домів, духовних фіскалів) виникли колегіальні заклади, підвідомчі консисторіям - духовні правління. Вони були не виборними, а їхні члени призначалися архієреєм.

Духовні правління являли собою найнижчу інстанцію церковного суду. Скарги на їхню роботу подавалися єпархіальним архієреям і консисторіям. Поступово роль консисторій зростала, а функції духовних правлінь залишалися до кінця невизначеною. Тому духовні правління були ліквідовані. Справи, якими вони відали, перейшли до благочинних і в консисторію.

Серед багатьох справ, традиційно розглядуваних церковним судом, переважали „сімейні" - пов'язані з укладанням і розірванням шлюбу, відновленням його в тому разі, коли доводилася його законність, визнання шлюбу недійсним, видача шлюбних свідоцтв і свідоцтв про народження від законного шлюбу, примусове укладання шлюбів чи прийняття чернечого постригу дітьми під тиском батьків. Протягом синодального періоду найчастіше миряни потрапляли під церковну юрисдикцію при вирішенні питань про розлучення. Якщо у XVII і XVIII ст. грамота про розлучення могла даватися єпархіальним архієреєм і навіть парафіяльним священиком, то в подальшому, починаючи з епохи Катерини ІІ, така практика припинилася: Святіший Синод залишив право давати розвідні грамоти лише архієреям. При Олександрі І указами 1805 і 1810 років Синод остаточно перевів справи про розлучення у своє відання.

Важливу ланку в системі духовних судів Російської імперії являли собою духовні правління. Вони були проміжною ланкою між духовенством єпархії і консисторією, до функцій якого належало: оголошувати розпорядження єпархіальної влади і стежити за їхнім виконанням, здійснювати нагляд за веденням актів громадянського стану (реєстрація шлюбів, народжень, смертей), приймати звітність церков, передавати їх до консисторій, проводити слідство щодо провини духовних осіб, вирішувати поточні питання церковного життя на території підпорядкованої їм округи. Тож виникла своєрідна церковна ієрархія: парафіяльне духовенство - благочинні - духовні правління - єпархіальні правління. Фактично функції духовних правлінь

благочинних - духовних осіб середньої ланки, довірених осіб єпископа, котрі безпосередньо контролювали діяльність парафіяльного духовенства, стали тотожними. Тож у 1840 році з'явилося Височайше повеління про ліквідацію духовних правлінь [15, с.273].

Пирятинське духовне правління було засноване у 1768 році. З того часу і до 1785 року воно перебувало у віданні Переяславсько-Бориспільської духовної консисторії, а з 1785 і по 1804 рік - Київської. Ліквідоване у 1847 році. У його фонді зберігаються різні документи: царські маніфести, укази, розпорядження Синоду, що надходили із Київської духовної консисторії протягом 1768-1785 років, з Переяславської - 1797-1804 років, з 1804 року із Полтавської. На сьогодні у фонді налічується 5316 справ за 1745-1843 роки.

Справи фонду „Пирятинське духовне правління" є цінним джерелом для вивчення особливостей шлюбно-сімейних відносин серед православного сільського населення Гетьманщини XVIII ст. Матеріали фонду містять документи церковного діловодства індивідуального характеру: скарги, прохання, донесення, рапорти. Кожна з таких справ складалася з кількох частин: звернення до духовного правління, рапорт особи, котра проводила слідство, показання свідків, ордер про рішення духовного правління. Структурний зміст справ неоднорідний, багато справ не доведені до завершення і в них відсутнє рішення духовного суду.

Порядок проведення судочинства в церковному суді був запозичений із цивільного. Зокрема, справи про незаконні шлюби розв'язувалися слідчим порядком, пошуком. Такі справи порушувалися тоді, коли органу єпархіальної влади ставало відомо про існування незаконного шлюбу. Як правило, такі справи починалися з донесення зацікавленої особи, часто посадової. Доносили до духовного правління перш за все священики, котрим якимось чином стало відомо про сумнівні шлюби. Такі священнослужителі своїм доносом знімали з себе відповідальність за співучасть, потурання або приховування злочинної дії. Також доносили особи, права яких порушувалися незаконними шлюбами, наприклад, поміщики - власники одного з подружжя.

Наявність такого донесення вважалася вже достатньою для того, щоб почати провадження справи, і донощик мав сприяти владі в розслідуванні справи. Потім завданням духовного правління було провести слідство і розшукати обвинувачених і свідків. Попереднє слідство іноді доручалося провести на місці священикам, котрі обіймали будь-які церковно-адміністративні посади. Виїзд на місце спричинявся, очевидно, необхідністю опитати якнайбільшу кількість осіб, що проживали на далекій відстані від правління. Найчастіше ж обвинувачених, свідків і священика, котрий вінчав шлюб, викликали в духовне правління, де