і вони давали свідчення. Для того, щоб позбавити обвинувачених спокуси ухилитися від суду і слідства, їх брали під варту, а іноді навіть забивали в колодки, щоб доставити в духовне правління. Виконавцями постанов духовного правління про затримання винних і причетних до справи осіб були священики, причетники, пономарі, дяки. Доручення виконувалося в письмовій формі інструкції, в якому викладалися завдання того, кого посилали, а також наголошувалося на відповідальності у разі його неправильних дій.
З однаковою суворістю викликалися до духовного правління і ті священики, котрі свідомо пішли на повінчання пари, заздалегідь знаючи про незаконність своєї дії. Таких ієреїв притягували до суду як винуватців. Для доставки в духовне правління по них посилали інших священиків, або причетників і вартових. Такий порядок діяв тоді, коли було відомо, де проживали обвинувачені особи. В іншому випадку розшук провадили через земські суди, куди духовні суди направляли промеморії.
Обвинувачена в духовному правлінні особа давала свідчення, а потім залишалася під вартою до вирішення справи, за відсутності поручителя. Коли ж такий знаходився, то його відповідний підпис, звільняв обвинувачуваного від затримання. Поручитель зобов'язувався в тому, що доставить обвинуваченого в духовне правління за першою вимогою.
Зібравши фактичний матеріал у справі, духовне правління, не вирішуючи його, виписувало ті правила і постанови, що належали до нього, а потім направляло його зі своїм висновком до консисторії (або в домову канцелярію архієрея). Консисторія переглядала справу, вимагала нових свідчень, доручаючи при потребі провести нові допити свідків, потім складала проект рішення, який утверджувався єпархіальним архієреєм або повністю, або з доповненнями чи змінами.
Церковний суд у XVIII ст. відрізнявся певними особливостями від судів інших типів. Судові органи, як правило, діяли на основі кодексів своєї епохи. Духовний (церковний) суд, на відміну від світських, керувався правилами, що виникли давно, зокрема, в період вселенських соборів. Тому склалася ситуація, коли між виникненням правила і його практичним впровадженням в життя минуло багато століть. Це ускладнювало процедуру ведення слідства справи.
Неможливість буквального застосування давніх правил до шлюбних справ виявилося, перш за все, в застосуванні церковних покарань до винного члена подружжя, що називалися єпитиміями. Єпитимія - це церковне покарання за гріхи у вигляді церковної заборони або наказу виконати визначену кількість молитов, поклонів, здійснити паломництво, яке священнослужитель-сповідник накладає на каяника відповідно до тяжкості скоєних ним гріхів [16, с.52-53]. Церковні покарання, по суті, виражалися у формі заборон, позбавляючи мирян на певний час яких-небудь благ, що дарувалися Церквою. Метою було перевиховати порушника церковних норм, очистити, у певному значенні - вилікувати, людину від гріха. Покарання мали впливати, першою чергою, на совість людини.
Церковні покарання у XVIII ст., порівняно з попередніми періодами, значно змінилися. Православна Церква стала дещо пом'якшувати свої суворі дисциплінарні покарання. VI вселенський собор у 102 правилі дав загальні вказівки пастиреві церкви - співвідносити розмір заборон (єпитимій) зі ступенем провини і з індивідуальними особливостями винного. Турбота пастиря мала полягати в тому, щоб „овцу заблудшую возвратить, а не гнать по стремнинам отчаяния, и уязвленную змием исцелить" [3, с.101].
Духовний суд був закладом не стільки каральним, скільки виправним. Тому покарання, призначене грішнику, могло бути скасованим, коли він усвідомив і спокутував свою провину. Легкі проступки грішник мав викласти священику в сповіді. Правдиве сповідання всіх смертних гріхів сприймалося як головна умова можливого прощення зі сторони Церкви. Богослови вважали, що така сповідь, по суті, призводить до нового гріха, тому для віруючого краще померти без подібного покаяння [17, с.59].
Таким чином, до компетенції духовних правлінь у ІІ половині XVIII ст. належало вирішення шлюбно- сімейних суперечок між подружжям. Незважаючи на те, що у досліджуваний період світська влада намагалася обмежити функції духовних судів, передавши їхні функції світським, Синод домігся того, що родинна сфера життя суспільства залишилася під контролем церковної влади. Через духовні правління держава мала можливість контролювати і впливати на таку неофіційну і інтимну сферу життя людей, як родинне життя.
Джерела та література
Левицкий О. Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв. // Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов. - К.,1909. - Часть XVIII. - Т.ІІІ. Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв.
Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. - К., 1909.
Демидов В. Церковно-судебная практика по делам брачным в Белгородской епархии // Харьковский сборник. - 1895. - Вып.9.
Лебедев А. О брачных разводах по архивным документам Харьковской и Курской духовных консисторий // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских. - 1887. - Книга вторая.
Цатурова М.К. Русское семейное право XVI-XVIII вв. - М., 1991.
Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало ХХ вв.). - СПб., 1999. - Т.1-2.
Лещенко В.Ю. Русская семья (XI-XIX вв.): Монография. - СПб., 2004.
Маслійчук В. Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х - 90-х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) // Соціум. Альманах соціальної історії. - 2005. - Вип.5.
Сулима М.М. Гръхи розмаитїи: єпитимійні справи XVII-XVIII ст. - К., 2005.
Павлов А.С. Брачное право православной церкви // Богословский вестник. - 1901. - №4.
Полное собрание законов Российской империи. - Т.М. - №3963.
Законодательство Петра I. - М.,