Таблиця 1

Наше суспільство повинно розвиватися таким чином [за: 9, s.51]

23-24.11.89 І 9-12.12.89

Соціалістичний шлях 45 % 41 %

Капіталістичний шлях 3 % 3 %

Щось середнє 47 % 52 %

Байдуже / не можу сказати 5 % 4 %

Простежмо тенденцію розвитку цього питання: в 1986 р. майже три чверті опитуваних були переконані в кращій перспективі соціалізму. Проте і наведені дані громадської думки після «повороту» підтверджують, що соціалістична ідея глибоко трималася в системі цінностей населення, і це стає особливо очевидним при врахуванні того, якою значною була кількість тих, хто фактично віддав перевагу третьому шляху. Деякі дослідники стверджують, що серед прихильників третього шляху було особливо багато молоді [див.: 9, s.52].

Чеське русофільство та 21 серпня 1968 р.

«Поворот» в Чехословаччині був, зокрема, і результатом розриву з тривалою політично-культурною традицією інтелектуальних еліт країни, її русофільством. Цей розрив пов'язаний з шоком збройного знищення реформ «празької весни», що почалося 21 серпня 1968 р. Події цього дня, брутальне вторгнення армій Варшавського договору в Чехословаччину, глибоко травмували чеське та словацьке населення та залишили, можливо, глибший відбиток, ніж будь-яка інша подія ХХ століття. Більше 60 загиблих вже в перші дні інтервенції ще більше поглибили розпач в суспільстві. З глибин душі піднімалася жагуча ненависть. З цього моменту ненависть поширювалася на все радянське, а отже, і на все соціалістичне.

Можливо, тоді відбувся поворот у стосунках між (як географічно, так і культурно) західною слов'янською нацією та чисельно більшою східною слов'янською нацією, поворот, який вплинув і на події в листопаді 1989 р. Проте між цими двома подіями знаходилося ще розчарування реформами Горбачова.

Горбачов та Чехословаччина - втрата ілюзій

В другій половині 80-х років чехословацьке суспільство при будь-якій нагоді все чіткіше висловлювало своє все більш негативне ставлення до правлячої еліти та партії-монополіста. Проте привід до відкритого протистояння ширших мас населення прийшов ззовні. Йдеться про політику «гласності» та «перебудови» в СРСР, яка на міжнародній арені реалізувалася в поступовому відході від брежнєвської доктрини, переході до політики невтручання у внутрішні справи соціалістичних країн з боку Радянського Союзу. Ця політика, що пов'язувалася з іменем Горбачова, швидко викликала в цьому на перший погляд апатичному суспільстві нові надії на зміни. Разом з «перебудовою» в другій половині 80-х рр. в СРСР виникли надії на «соціалістичну демократизацію», коли почали розвиватися різноманітні громадянські ініціативи, що виконували мобілізуючу функцію. Незалежні розрізнені чеські групи, чиє ядро складали інтелектуали, колишні комуністи та ті, які ніколи не були членами партії, що виникали на ґрунті все більш відкритого незадоволення широких верств населення, ніколи не становили єдиної течії, до цього дійшло лише після подій 17 листопада 1989 р.

Сформульована з самого початку теза Горбачова про те, що проблеми радянської політики були наслідком помилок Брежнєвського правління, ввели в оману керівників комуністичних партій Східної Європи, особливо керівництво чехословацької КП, яку і привело до влади військове вторгнення СРСР. До цього також додавалися імпульси від змін в Польщі та Угорщині, які підважили владу партійного керівництва в цих країнах.

Сподівання на зовнішню підтримку внутрішніх реформ проявилися у піднесеному прийомі, який був наданий Горбачову під час його візиту в Прагу в квітні 1987 р. Суспільство очевидно очікувало від радянського лідера, що він критично поставиться до чехословацького керівництва. А передусім воно сподівалося на критику вторгнення армій Варшавського договору в серпні 1968 р.

Проте сильнішими за ці сподівання були пізніші розчарування у зв'язку з практичними діями Горбачова. В своїх празьких виступах він підтвердив, що не відбудеться ніякої ревізії офіційної оцінки Празької весни. Його виступ наводив на прикрий висновок, що справжньої метою перебудови була не демократизація окремих країн, а гнучке утримання статус-кво.

Іншим шляхом розвивалася зовнішньополітична концепція Радянського Союзу протягом наступних років. Поступово утвердилася теза про рівноправність націй та їхнє право на самовизначення. Спочатку такі заяви з'явилися в промовах Горбачова, а також на переговорах між Заходом та Сходом на найвищому рівні, потім вони перейшли на сторінки міжнародних угод, наприклад, в німецько-радянську угоду від 13 червня 1989 р. [12]. Ще раз офіційно підтверджені ці принципи були промовою радянського лідера, що він її виголосив 6 липня 1989 р. перед радою Європи в Страсбурзі [12].

Основні тези нової радянської політики стосовно Східної Європи Горбачов виклав на останніх переговорах на найвищому рівні країн Варшавського договору в червні 1989 р. в Бухаресті. Згідно з його пропозицією, нова модель соціалістичної спільноти повинна була будуватися за принципом «єдність в різноманітності». Кожна держава повинна була проводити вільну політику, використовуючи досвід інших [13, с.36]. Очевидно, це засідання проходило доволі драматично2. Були досягнуті домовленості не втручатися надалі у внутрішні справи інших держав, що було підтримано більшістю учасників.

Окремі реформатори, наприклад, З. Млинарж (Z. Mlynar) вважали, що якби радянські реформатори раніше та послідовніше почали критикувати помилки минулого, то ця критика, помножена на початок реформ в Чехословаччині, призвела б до розгортання іншого сценарію в період після «повороту», передусім, укріплення лівих сил, орієнтованих на соціалізм з людським обличчям.

Громадська думка в Чехословаччині напередодні «оксамитової революції» була шокована негативними висловлюваннями співробітників Горбачова Едуарда Шеварднадзе та Олександра Яковлєва щодо Празької весни та її падіння. Проте консервативному оточенню Якеша