Після довгого мовчання про себе заявили деякі дійові особи Празької весни 1968 р., що залишилися вірними лівим силам та знову розпочали активну політичну діяльність в межах опозиції. Олександр Дубчек (Alexander Dubcek) навіть зустрівся в квітні 1989 р. з Вацлавом Гавелом (Vaclav Havel) задля обговорення стану та можливостей співпраці опозиційних сил. О. Дубчек після цієї зустрічі неодноразово звертався до ЦК КПЧ з вимогами активної підтримки реформ. Проте уряд Якеша не реагував на вимоги Дубчека, про них стало відомо після їх опублікування в західних ЗМІ, як, наприклад, про лист від 23 червня генсеку кПч, що був опублікований лише 1 серпня в еміграційному видавництві Яна Палаха (Jan Palach) в Лондоні. Дубчек вимагав від комуністичного уряду проведення переговорів з опозицією за круглим столом та відновлення членства в партії півмільйона членів партії, що були виключені з неї після вторгнення. При цьому він підтримував програму дій від 1968 р. Він застерігав празьке керівництво від наступу на реформи в Польщі та Угорщині та одночасно підкреслював схожість цих реформ з реформами в Радянському Союзі [34].

Празький уряд, звичайно, відреагував на цей лист власними методами. Було тимчасово затримано Вацлава Гавела. Перший секретар міського комітету КПЧ в Празі, М. Штепан (M. Stepan) заявив, що на річницю серпневих подій 1968 р. органи безпеки можуть покластися на партію, у випадку виникнення антисоціалістичних провокацій.

О. Дубчек та Олдржих Чернік (Oldrich Cernfk), колишній прем'єр-міністр уряду ЧССР в 1968 р., надіслати спільного листа урядам країн-учасниць Варшавського договору, що брали участь в серпневій інтервенції 1968 р. Вони вимагали перегляду своїх позицій. Цей лист був першим відкритим виступом О. Черніка після 1969 р., коли його звільнили з посади прем'єр-міністра. Честмір Чізарж (Cestmfr Cfsar) неодноразово надсилав листи на ім'я є секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. В листі від 9 травня 1989 р. він докладно описує політичне становище в Чехословаччині, а також діяльність Оброди [30, s.94- 97; 31].

6. Ліві безпосередньо перед, під час та після осені 1989 р.

У критичному 1989 р. уряд Якеша і надалі намагався вижити за допомогою політики імпровізації. Його політику в Центрально-Східній Європі можна порівняти лише з розвитком в НДР. Неоконсервативні сили спробували розпочати звичне коло репресій проти власних громадян, що відкрито захищали (підписами, дискусіями та акціями) дії опозиції. В таких умовах щоденних змін було очевидно, що справа йшла до відкритої конфронтації та вибуху незадоволення. Це було питанням часу.

Втім, відкритого опору було недостатньо, щоб сподвигнути уряд на зміни. Партійне керівництво до останнього моменту не хотіло зізнаватися, що воно втратило підтримку більшості населення, і навіть робітничий клас вже давно не стояв за партією. Це унаочнив і листопадовий виступ Мірослава Штепана (Miroslav Stepan) - першого секретаря міського комітету КПЧ в Празі - на заводі ЧКД (потягобудівельний завод «ЧКД Прага ДИЗ»). Він вимагав від робітників підтримки, а натомість був освистаний та осміяний. Своєю владною пихою Штепан тільки поглибив прірву між КПЧ та громадськістю. Після відкритого вибуху масових протестів в тиждень між 20 та 26 листопада, консервативне керівництво остаточно втратило свої позиції та будь-які орієнтири. Виявилося, що воно було абсолютно не готове до такого повороту подій та не мало жодного плану дій.

Проте для більш критичних партфункціонерів ці події не виявилися несподіваними. Неминучість тотальної демократизації та радикальних економічних реформ була вже давно очевидною для них. Вони з тривогою спостерігали за тим, як консервативне керівництво партії відкидало будь-які можливості змін та в будь-яких ситуаціях робило ставку на танки Червоної армії. Така орієнтація не була, звичайно, офіційно проголошеною, проте вона очевидно випливала з реакції керівництва на розвиток в Польщі та Угорщині та зі спрямованої проти реформ позиції Хонекера (Honeckers). За браком місця ми не можемо тут докладно проаналізувати, чому критична частина членів партії не стала самостійною політичною силою перед листопадом 1989 р. та які можливості впливати на кризову ситуацію вона мала.

Головною причиною її недієздатності треба шукати не у внутрішньополітичних інструментах дисциплінування. Скоріше її пасивність можна пояснити тим, що вона внутрішньо завжди визнавала організаційні принципи партії і тому не могла собі уявити, щоб реформи могли були бути розпочаті не згори. Окрім встановлених норм поведінки великий вплив мала невисловлена загроза для кожного, хто в партії займав іншу позицію, аніж партійне керівництво.

Недієздатність комуністичної партії можна собі уявити лише як інституціональну кризу. Колишні принципи організації та уявлення про дисципліну в період кризи виявилися повністю недієздатними.

Виявилося, що партія на конфлікти мала лише традиційні відповіді (застосування сили) та - якщо не мала можливості їх застосувати - втрачала будь-який контроль над ситуацією. Це проявилося і в пасивності старого керівництва, і в тому, що без наказів згори співробітники апарату просто розбігалися. Багато навіть високих посадовців в момент кризи поскладали свої партійні білети. Директивно-бюрократичний механізм політичного правління тоталітарного режиму відмовив у вирішальний момент [див.: 35].

Реформаційні течії всередині комуністичної партії та процес розколу

Розпад всередині владних структур набрав таких обертів, що формування внутрішньополітичної течії заради підтримки реформ в дусі Горбачова до початку повороту не могло бути закінченим, і влада розпочала своє апелювання до загалу вже тоді,