зазнала відчутної втрати. ЗО серпня 1941 року у Житомирі, що став основною базою ОУН-м на шляху до Києва, від руки диверсанта Кузія загинули два члени ПУН О. Сеник - «Грибівський» та М. Сціборський. Довгий час члени мельниківської групи звинувачували у вбивстві Революційний Провід ОУН, який, в свою чергу, відмежувався від цих подій, вважаючи їх акцією агентів гестапо, або НКВС [3, с.14-15].
Члени ОУН-м, на відміну від своїх опонентів з ОУН-революційної, які у перші ж дні війни проголосили відновлення Української держави, чим викликали репресії німецьких спецслужб, поводили себе набагато обережніше, демонструючи при кожній нагоді лояльність до нової влади. ПУН вважав, що перемога Німеччини над СРСР принесе сприятливе рішення стосовно української самостійності. «Мельниківці», здавши певною мірою свої позиції на Галичині й Волині бандерівцям, дбали в першу чергу про зміцнення на Центральній й Східній Україні. Успіхом ОУН-м було те, що їм вдалося охопити своїм впливом м. Київ, зокрема, ще до вступу німецьких військ 19 вересня 1941 року до столиці, три члени похідної групи ОУН-м вивісили на дзвіниці Софійського собору синьо-жовтий прапор [6, с.21].
перших днів перебування у Києві члени похідних груп ОУН-м приступили до організації місцевого самоврядування. 21 вересня 1941 року, за сприяння О. Ольжича, було створено Київську Міську Раду, яку до 25 жовтня очолював історик О. Оглоблин. До нагальних проблем, які мала вирішувати Рада, входило: нормалізація життя Києва, відновлення постачання води, електроенергії, роботи громадського транспорту та відновлення культурно - освітніх закладів [13, с.33-34].
Перші поліційні установи у Києві були створені також представниками ОУН-м. 21 вересня 1941 року сюди із Житомира прибув Б. Коник разом з вісімнадцятьма козаками, через два дні їм на допомогу надіслано «Козацьку сотню» поручника І. Кедюлича - «Чубчика». 29 вересня без будь якої участі німецької влади почала діяти Команда української поліції м. Києва, якою керував поручникА. Орлик. Після прибуття до столиці Буковинського куреня загальна чисельність українських воєнізованих формувань, що не були підконтрольними нацистській адміністрації, сягнула 1,5 тисячі чоловік.
Військове командування не виступало проти такого факту, оскільки не бажало самостійно об- лаштовувати дотримання правопорядку. З точки зору цивільної адміністрації такий стан речей був недопустимий: після прибуття до Києва охоронної поліції та СД українські формування отримали назву Шуцманшафт («охоронні підрозділи») й підпорядковувались німецькій поліції порядку. Відповідно до наказу рейхсфюрера СС й шефа німецької поліції Г. Гіммлера від 6 листопада 1941 року, Команда української поліції перейменована у Штаб української охоронної поліції на чолі якої призначено Г. Захвалинського [14, с.797].
Незважаючи на те, що керівництво ОУН-м різко критикувало Акт відновлення Української держави ЗО червня 1941 року, проголошений ОУН-р, як нерозважливий й авантюрний хід, саме прагнуло в Києві сформувати прототип українського уряду, який, щоправда, обережно назвали «Національною Радою». Члени похідних груп Організації під час формування цієї та інших структур намагалися не дратувати окупаційну владу жодними радикальними деклараціями. Натомість вони залучали до роботи найбільш авторитетних місцевих діячів й намагалися створити образ більш «поважної й респектабельної» організації в очах окупантів, щоб справити враження серйозного партнера [15, с.212-213].
жовтня 1941 року було проведено Установчі збори, на яких створено Українську Національну Раду на чолі з ректором Київського політехнічного інституту М. Величківським. Рада була сформована з представників різних політичних угрупувань і течій: гетьманців, республіканців, націоналістів (ОУН-м) та безпартійних. Члени бандерівської групи до співпраці не запрошувалися. Окремо було надано представництво Українській православній церкві (протоієрей П. Касянчук) та екзильному Уряду УНР (адвокат М. Багринівський). Тоді ж було обрано Президію Української Національної Ради, до складу якої увійшли А. Барановський (1-й секретар), І. Дубина (2-й секретар), О. Бойдуник (заступник 2-го секретаря, співробітник голови Ради для зв'язків з німецькою владою). Загальна кількість делегатів Ради складала 130 чоловік [16, с.60-64].
За сприяння київської української адміністрації та Національної Ради було відновлено навчальний процес у початковій, середній та вищій школі, роботу Академії Наук, засновано Інститут студій Української Визвольної Боротьби на чолі з членом ПУН генералом Капустянським. Для організації позашкільного дозвілля й самоосвіти розпочалося створення товариства «Просвіта» й «Січ». Для організованості господарського життя створено Всеукраїнську кооперативну спілку та професійні спілки: письменників, образотворчого мистецтва, музикантів, лікарів і медичних працівників, інженерів тощо. В процесі відновлення релігійного життя створено Українську Церковну Раду.
Для здійснення суспільної допомоги було створено Український Червоний Хрест, який зокрема опікувався полоненими червоноармійцями. При УЧХ існувала окрема група, яка займалася нелегальним нав'язуванням контактів із полоненими, допомогою в організації втечі й дорозі до рідних місць. З великою обережністю у Києві й окрузі проводився облік й концентрація кадрів національно - свідомих військовиків Наддніпрянщини, для чого створено військовий клуб ім. Полуботка з філіями [1, с.89-91].
Активізація українського літературного життя у Києві пов'язана із діяльністю поетеси О. Теліги, яка очолила Спілку українських письменників. Під редакцією Теліги починає виходити літературно- мистецький альманах «Літаври» як додаток до газети «Українське слово». За доволі короткий час довкола Спілки, газети й альманаху вдалося згуртувати чимало творчої інтелігенції, яка щиро йшла на співпрацю з ОУН-м задля відродження української культури й духовності [17, с.9]. У «Літаврах» друкувалися твори літераторів - членів ОУН О. Ольжича, О. Теліги, діячів національно-