«Українське слово» почало виходити у вересні 1941 року в Житомирі, після захоплення німецькою армією Києва 19 вересня перенесене до столиці. Редактором газети став член ОУН-м І. Рогач, наклад коливався між 20 й 50 тисячами примірників. Як додаток до газети виходив часопис «Література і мистецтво», редагований М. Ситником. Згодом це видання трансформувалося у альманах «Літаври». «Українське слово» перебувало під контролем німецького цензора, що зобов'язувало до розміщення на шпальтах газети військових відомостей з Головної квартири німецької армії тощо [4, с. 142-143].

У перші місяці німецько-радянської війни члени похідних груп ОУН-м намагалися виконати організаційні настанови і створити ланки й в інших областях Наддніпрянщини, окрім Києва, зокрема на Полтавщині, Харківщині, Дніпропетровщині тощо [3, с.11].

Для створенням оунівської мережі в Умань на Черкащині зі складу Буковинського куреня була відряджена група із 33 членів на чолі з провідником Богуном. Не встигши розгорнути будь-якої діяльності, націоналісти були спровоковані й заарештовані гестапо [11, с.140]. Відродженням національного й культурного життя у Кам'янці-Подільському від імені ОУН-м займався М. Чирський [19, с.184-185].

Полтавська організація була створена за участі членів похідної групи Коника й Бабія, які керівником місцевого підпілля призначили М. Соколовського - «Біду» [20, с.12-13]. Коник займався організацією оунівської мережі й на Харківщині, де за рахунок лояльного ставлення німецької влади вдалося налагодити легальну діяльність: відділ пропаганди Харківської міської управи фактично перетворився нелегальний центр ОУН-м [7, с.83].

Члени ОУН-м намагалися створити осередки і на Півдні України. У Миколаєві наприкінці серпня 1941 року ОУН-м вдалося створити й очолити громадську владу у місті. Головою міської управи став професор О. Масікевич, начальником поліції - професор В. Сирецький, пропагандою й агітацією займався студент В. Баранецький, який одночасно був редактором нової газети "Українська думка" [21, с.1]. До Дніпропетровська з метою організації оунівської сітки наприкінці жовтня 1941 року прибув Я. Самотовка, який влаштувався на роботу перекладачем при місцевому університеті [22, арк.3]. Відомо про перекидання організаційних кадрів із Києва на Донбас та Крим [3, с.28]. Невдачею закінчилася спроба членів похідних груп закріпитися у Запоріжжі. Згідно з наказом гестапо, частина оунівців була вислана за межі міста [23, с.167]. Інші члени організації, що прибули самостійно, не мали зв'язку із керівництвом, внаслідок чого влилися до підпілля ОУН-р [24, арк.60- 61зв.].

Продовжуючи діяльність легальними засобами, керівництво ОУН-м вирішує провести відзначення 20-річчя розстрілу під с. Базар на Житомирщині бійців Армії УНР - учасників Другого Зимового походу. Відзначення було предметом наради Центрального Керівництва ОУН, яка відбулася 1-го листопада 1941 року. Основна мета запланованого заходу полягала у двох завданнях: гідне відзначення історичної дати та закріплення національних настроїв на Житомирщині. Разом з цим, наголошувалося на збереженні нейтральності стосовно німецької влади, оскільки до конфронтації з ними ОУН не готова [3, с.25]. Відзначення 20-х роковин подій під Базаром відбулося 21 листопада. Мітинг зібрав величезну масу людей з Житомирщини й Київщини. Із політичних сил були представлені обидві групи ОУН.

Саме відзначення стало офіційним приводом для німецької адміністрації провести перші арешти й розстріли керівництва й членства ОУН-м, зокрема на Житомирщині [25, с.224-225].

Незадовго до подій під Базаром, розпочався тиск на Українську Національну Раду. Спочатку з боку керівництва німецької цивільної адміністрації було намагання перетворити Раду на Українській Громадський Комітет. Після відмови від такої пропозиції 17 листопада 1941 року діяльність Ради була заборонена, а її члени перейшли у підпілля [1, с.97].

У зв'язку з початком репресій ПУН доручив членам ОУН-м, які легально працювали в культурно-науковій, шкільній, громадській, господарській сферах й не могли перейти до підпілля, виїхати на Захід. Перебуваючи під загрозою арешту гестапо, із Києва виїхав і Ольжич, передавши обов'язки провідника Центрального Керівництва Я. Гайвасу- «Бистрому» [26, арк.2]. Не зважаючи на такі запобіжні заходи, протягом грудня 1941 року німецька поліція безпеки проводить арешти й розстріли членів мельниківської організації у Миколаєві, Чернігові, Полтаві, Кам'янці-Подільському. Особливо дошкульного удару по націоналістичній організації було завдано у Києві, де було знищено працівників редакції «Українського слова», колишнього секретаря Президента Карпатської України І. Рогача, відомого оунівського публіциста Я. Оршана - «Чемеринського» тощо. Засновану націоналістами газету «Українське слово» було заборонено, на її місці з'явилося «Нове Українське Слово», яке очолив відвертий колаборант Штепа [1, с.100-101].

З огляду на таку ситуацію постала потреба перебудови всієї тактики та методики роботи ОУН-м на Наддніпрянщині. Орієнтування на німецьку допомогу у справі створення незалежної України й настанови на проведення роботи легальним шляхом настільки розконспірувало організаційні кадри, що сильний удар німецьких спецслужб міг одним махом паралізувати всю оунівську мережу на Східноукраїнських землях. Саме через це у грудні 1941 року предметом нарад Центрального Керівництва стала проблема перебудови роботи ОУН. У виробленні нової лінії діяльності брали активну участь члени вищого керівництва: Я. Гайвас - «Бистрий», генерал М. Капустянський та О. Бойдуник. Наслідком обміну думок й узгоджень Організаційна Референтура Центрального Керівництва опрацювала нові інструкції для роботи ОУН на Наддніпрянщині, які стали обов'язковими до виконання від 4 грудня 1941 року. Головні положення інструкції були такими:

звернути головну увагу